Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Чим більше спротиву — тим більше впевненості у справі»

Про «День», Левки і розуміння, що все в наших руках
26 липня, 2013 - 10:55
СЕЛО ЛЕВКИ. МЕШКАНЦІ ПРОДОВЖУЮТЬ ДБАТИ ПРО СВІЙ ПАРК. ЧЕРВЕНЬ 2013 РОКУ / ФОТО ВОЛОДИМИРА КАНАВЦЯ

Десь цими днями минув рік відтоді, як мені, завдяки газеті «День», випала нагода познайомитись і заприятелювати з фантастичною людиною, громадським лідером та романтиком-мрійником паном Миколою Вальком. Саме тоді, на «екваторі» літа 2012-го, стартував епістолярний зв’язок між мною та левківчанами. Обірвалася ниточка дружби, яка простягалася від моїх рідних Бродів аж до Чернігівщини, після того, як Бог затребував пана Миколу на небі.

Любов до газети «День» зародилася в моїй душі завдяки фантастичній жінці, блискучому педагогу Тетяні Василівні Бурдезі, котра не дала нам, чотирьом її студентам-журналістам, розчаруватися у професії, а, навпаки, ще дужче впевнитися в її потрібності й особливій актуальності у наш час. На кожне заняття Тетяна Василівна приходила в аудиторію по-різному елегантно одягнена, з різним настроєм і душевним станом, але незмінною супутницею викладача щоразу була (і є досі) свіжа газета «День», з огляду й обговорення якої розпочиналось наше годинне спілкування...

Якраз тоді я почав читати газету регулярно. 2012 рік почав разом з новорічним випуском, який зберігаю досі, оскільки кращої газети для себе в руках поки не тримав. Саме тоді захопила історія про Левки, про яку дізнався з рубрики «Корона «Дня». Спеціальною короною редакція нагородила Миколу Валька — патріота, котрий вирішив «не дати зникнути малій батьківщині з карти України».

Дуже потішило, що є люди, які усвідомлюють, що розбудова держави — це не тільки глобальні речі, а й самовіддана волонтерська праця на благо свого рідного куточка на локальному рівні — під’їзду, двору, вулиці, села, міста. Навіть пофарбована власноруч лавочка біля будинку є вже внеском в імідж країни, елементарною спробою зробити життя собі й людям, які живуть поруч, бодай на часточку комфортнішим.

Левківчани зрозуміли, що відповідальність за їхнє село найперше несуть вони самі, а не можновладці, тож якщо вони самотужки не здійснять спроб врятувати своє село від цілковитого вимирання через відсутність роботи, інфраструктури, то ніхто їм у нинішніх українських реаліях не допоможе.

Захотілося не тільки самому дізнатися про ініціативи селян більше, а й поділитися інформацією з рідними галичанами, позаяк у нас ситуація з демографією та з умовами життя на селі, попри високу здатність жителів нашого краю до самоорганізації, далека від втішної.

Вирішив написати до пана Миколи листа, коли сидів улітку в редакції районного тижневика. Відшукав новорічний випуск газети «День», в Інтернеті знайшов поштовий індекс. Адреси активіста не мав, тому вирішив писати «на дєрєвню к дєдушкє»: оскільки в Левках залишилось всього 40 жителів, то написав у графі «адресат» просто «панові Миколі Валькові». До листа додав свій номер телефону.

Десь приблизно за тиждень, у неділю, коли я був у церкві, почав дзвонити раз за разом телефон. Таке враження, наче комусь щось було терміново потрібно... Коли вирішив відповісти, то почув:

— Це пан Микола Валько з Левок. Позичив у сусіда телефон, бо в нього «Київстар», мені з МТС дорого...

Відтоді розпочалася наша з паном Миколою співпраця і дружба. У листі, який він мені надіслав, ішлося детально про ініціативи селян, які вже на той час були втіленими в життя, й ті, які тільки планувалися. Слухав розповіді пана Миколи з великим захопленням і дописував на їхній основі коротенькі матеріали для районок з надією, що після їх прочитання хтось надихнеться, візьме приклад із левківчан та бодай власноруч спорудить лавку чи наведе порядок біля колодязя, на цвинтарі чи деінде, де збираються люди на селі, не чекаючи, доки цю роботу зробить хтось інший.

Пан Микола для мене був прикладом справжнього громадського лідера, людини-креатора, яка не тільки генерувала ідеї, а й робила все, що могла, аби втілити їх у життя, мобілізуючи всі можливі ресурси.

Часто доводиться чути від людей нарікання на безлад, що їх оточує, але щоб якось зарадити цьому, вони нічого не роблять. Натомість левківчани самотужки відремонтували приміщення сільського клубу, в який вдихнули нове життя, привернули до свого села увагу України через залучення до співпраці газети «День», всеукраїнських телеканалів, які надавали інформаційну підтримку ініціативам селян.

Минулого року саме на свято Петра і Павла відбулось освячення відновленої криниці в Левках, яку, за словами пана Миколи, спорудили ченці монастиря ще у ХVIII столітті. Писав мені у листі пан Микола: «Сьогодні колодязь має нове життя: чудова оздоба, журавель, довкола висаджено молоді сосни, квіти, є столик та лавочка...»

На початку березня цього року пан Микола, повний сил та енергії, звичного ентузіазму, з яким він говорив про всі справи та ідеї, якось зателефонував до мене й попросив поцікавитись, чи не змогла б якась лісницька організація із Львівщини подарувати для парку в Левках саджанці модрини.

Цей парк Микола Григорович особливо любив і згадував про нього майже в кожній нашій розмові. Воно й не дивно, адже «викохали» його селяни власноруч, немов улюблене дитя. Саме тоді, під час телефонної розмови з паном Миколою ми домовилися, що я маю зібрати у Львові активну молодь, і ми приїдемо в Левки для того, щоб організувати якусь акцію й допомогти селянам у догляді за парком, на що активіст радо відповів: «Приїжджайте! Зустрінемо, людей є де поселити, попрацюємо разом». Натомість він сказав, що опісля приїде до мене в гості, щоби побачити Львів.

Якось я вирішив написати коротеньку замітку про Левки у «Сільські вісті»: адже цю газету читає багато селян, хтось із них зацікавиться ініціативами й візьме приклад з чернігівських побратимів. Через деякий час пан Микола перетелефонував і сказав, що на його адресу надійшло тільки два листи для мене: один — від редакції газети, інший — від якоїсь релігійної організації.

Виявилося, що редакція «Сільських вістей» розмістила мій матеріал у рубриці листів від читачів та біля прізвища помилково написала «с. Левки». Пан Микола з мого дозволу відкрив конверти. У одному з листів лідер якоїсь релігійної спільноти дякував мені за те, що я звернув увагу на ініціативи левківчан та вирішив про них розповісти іншим, i додав, що їхня громада за мене молиться.

Пан Микола познайомив мене з цікавою людиною — автором «Дня», журналістом-патріотом Сергієм Лащенком, який також писав про Левки й підтримував контакти з громадською організацією «Відродження. Левки».

Із газети «День» я дізнався про чудову людину, справді великого українця Миколу Валька, через газету ми з ним познайомились, на сторінках же газети 10 квітня прочитав, що його не стало. Того дня, в середу, я йшов до поштового відділення, щоб відправити панові Миколі компакт-диск із записом інформаційного сюжету мого авторства про Левки, який вийшов у ефірі «Львівського радіо», опісля мав у планах зателефонувати до пана Миколи й розпитати його, як справи із саджанцями і чи бувало він не передумав приймати в себе «десант» із львівських студентів.

По дорозі купив у кіоску газету «День» і зупинився у скверику для того, аби її переглянути. У статті Ольги Харченко «Він зробив земляків символом оптимізму для всієї країни» повідомлялося про те, що вже минуло два дні відтоді, як пана Миколи не стало. Якось стало на душі водночас і сумно, що вже немає поруч людини, яка хотіла й могла зробити ще багато чого корисного для України, для своєї нечисленної сільської громади, а з іншого боку, втішило, що хоч померла людина, та продовження її житиме в добрих справах, які вона залишила по собі.

«Хоч би як вирувало життя та які підкидало б сюрпризи, але віра в краще майбутнє своїх дітей та онуків і нашої держави загалом не зникає. Що більший опір — то більше впевненості у справі, якою займаюся», — написав у першому листі до мене пан Микола. Хочеться, аби таких людей було більше. Левки — це справді український феномен, про який можна сказати: це приклад, який варто наслідувати.

Микола Валько показав власним життям нам, молодшому поколінню, що все в наших руках, і добре українське майбутнє залежить найперше від нашого сумління, здатності жити гідно й чесно працювати.

Ігор СЛОТЮК, Львів
Газета: 
Рубрика: