Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Ця ніжна тканина довіри

29 січня, 2010 - 00:00

Ніколи не починайте листів «шановний такий-то», тільки «вельмишановний». Це двірникові я можу сказати: шановний.

М.Л. Гаспаров, «Записи й виписки»

Зі спостережень за тим, як спілкуються різні люди, за дискусіями, що водять нескінченні хороводи довкола політики (що, звісно ж, є лакмусовим папірцем), виникають цікаві зауваження. Деякими з них я хотів би поділитися. Йтиметься про тканину довіри, ту тканину, якою зв’язане і тримається все наше суспільство, будь-яке суспільство.

Хоч як це гірко, пригадайте-но ще раз помаранчеву революцію. Пригадаймо й інші випадки, переконуючись, що у деяких із них ми вміємо чудово об’єднуватися. І в життєвих справах, і у глобальніших. Ми можемо домовитися. Потенційно — можемо, і потрібно вміти й любити домовлятися. Так ось: у тих випадках, коли ми можемо домовитися, це забезпечується довірою. Існують сили довіри, завдяки яким ми розуміємо одне одного, й вони — єдина основа розуміння.

Можна сказати, що довіра є тим живильним середовищем, у якому розвивається суспільство. Навіть не так: довіра є однією з небагатьох основ, завдяки якій суспільство існує, якщо ми серйозно сприймаємо певну групу людей як суспільство. З певного часу питома вага, прошарок цього живильного середовища почав стрімко стоншуватися. Довіра в суспільстві падає — її лишилося зовсім трішки на дні. Зникає довіра до всіх інститутів одразу. До влади. До церкви. До суду. Перелік можна продовжувати, просто повертаючи голову направо й наліво. Не вірять народним депутатам. Не вірять жекам, із тих, котрі вціліли. Не вірять вищій освіті (хоча усі прагнуть її отримати). Особливо постраждала гуманітарна освіта. Ще в мій час журфак і філфак вважалися «факультетами, які неможливо не закінчити». Можливо, таке ставлення посилював факт, що дуже багато хто йшов туди «поверх бар’єрів».

А чому довіряють? Кажучи грубо й просто: вірять у техніку передусім. У звичайну побутову техніку з усіма її новинками й акціями; вірять, бо вона працює. За нею — вірять у фізику й математику, залишаючись скептичними щодо світоглядних обертонів цих наук. У зоні недовіри перебувають суспільні науки, які сильно дискредитували себе через політтехнології, та лінгвістика, що для багатьох є пустопорожнім базіканням, дискусією про дірку в бублику. На самому дні — всіляка філологія та літературознавство, письменники й журналісти. Радше повірять менеджерові, котрий продає пральну машину й розповідає про її характеристики, проте журналістові — ні: він не забезпечує рівню життя, від нього не залежить добробут. Такий порядок падіння. Вірять юристам, нотаріусам, лікарям; змушені вірити. Вірять тому, від кого залежить життя, доля. І це дуже неправильне, дуже якесь кособоко збудоване суспільство. Це суспільство, що не має жодних суто соціальних інститутів і зв’язків (адже нема довіри) і яке наскрізь просякнуте бізнес-відносинами. Інакше це називають іще корупцією.

Наше суспільство гіперраціональне. Воно вірить лише у те, що крутиться, працює просто на очах, тут і зараз, у те, до чого можна торкнутися, в те, що можна з’їсти. Існують сили логіки, раціональності, що протистоять довірі. Їх часто плутають із силами довіри, проте вони інші. Це сили скептичні й за суттю роз’єднувальні. Якщо у спілкування проникають сили раціональності, вони занапащають спілкування.

При цьому зміст спілкування може бути хай яким раціональним. Наприклад, коли між людьми відбувається серйозна наукова розмова й припустимі лише раціональні аргументи. Але якщо у форму спілкування проникне бодай щось від раціонального змісту — розмову не вдалася. Далі вона розвиватиметься через раціональну логіку — зі зниженням, переходячи на лайку, кепкування й інше. Атмосфера псується, вона стає непридатною для розуміння. І хоч які б докази використовувалися, наче мечем по ковадлу, — раціо їх затупить, бо докази не мають примусової сили — вони у буквальному розумінні позбавлені імперативу. З будь-якими доказами людина може не погодитися через свою волю або примху. Докази допомагають внутрішньому розумінню — це сходинки, що полегшують розуміння, шлях для розуміння, але не саме розуміння. Ще раз: розуміння забезпечується довірою. А коли зірвано довіру — значить, не відбувся й доказ.

Зазвичай громовідводом слугує така точка зору: вважається, що потрібно вести обговорення у відриві від особи — загалом це є правилом цивілізованої дискусії. Але такий момент: тексти й промови у відриві від особи не живуть. Навпаки, все сказане існує в обов’язковому зв’язку з особою, і зв’язок цей цілком визначений: він задає атмосферу для обговорення — це довіра до автора тексту. Якщо ставлення до автора інакше, це буде не критика, а розправа. Будь-хто з нас, мабуть, знає приклади — є умільці, які просто з абсолютно будь-якого місця беруть яке завгодно висловлювання і виїдають його кепкуваннями; текст розноситься в пух і прах. Це технічне вміння глумливо поховати текст, причому вміння нескладне. А страхує від такої розправи ставлення до автора, суб’єктивне й довірче (можна назвати його симпатією). Якщо симпатії немає, тоді це не критика, а викриття.

І коли вже в розмові роз’єднувальна раціональна сила, котра нічого не поважає, не знає симпатій і цінностей, просочилася у форму спілкування, й раціональні аргументи звернені не до певного змісту, а до самого співбесідника, то це фатальна помилка, більш ніж логічна, — етична. Перед лицем раціональних аргументів не виправданий ніхто. Щойно міняються місцями текст і людина, плутаються зміст і ставлення людей у спілкуванні, — відразу починаються збої: співбесідник раптом дозволяє собі робити зауваження своєму візаві, ставити якісь умови, повідомляти його про його неспроможність, пояснювати, що він повинен, як повинен, словом, набирає чинності набір образ і розрив стосунків. Що ми і спостерігаємо в нашому суспільстві повсюдно — від форумних чвар до бійок у парламенті та залах муніципалітету. Та що там муніципалітет. Погляньте, як звертаються до незнайомої людини. Слово «пан» не прижилося. Залишилося — родом із минулого — страхітливі оклики: «чоловіче!», «жінко!». Водночас, люди старого виховання кажуть, що навіть слово «шановний» зовсім неприпустиме, адже так зверталися до візників, на таке звернення порядній людині слід образитися. Виходить, що й звернення як такого немає. Ми не можемо знайти порозуміння одне з одним — ось парадокс.

Суспільство не здатне виробити навіть спокійного звернення без іронії та нахабства — від напрочуд глибокої недовіри. Від недовіри й водночас від сліпої віри, що стосунки в суспільстві можна побудувати «якось так», на голубому оці, на хабарах, відкатах, на взаємодії статей. Так воно і є насправді. І стосунки ці насправді будуються, вони реальні; проте вони не будують суспільства.

Інтелектуальне поле нескінченно багатовимірне й може бути розрізнене понад будь-яку заздалегідь задану межу. Все що завгодно в думках можна поділити на частини й знайти нові аспекти. О, ці відтінки й аспекти, ракурси й точки зору! Раціо здатне знайти різницю в чому завгодно. Можна сказати й так: мета є центром кола, по радіусах якої до неї наближаються суб’єкти й дорогою до хрипоти сперечаються, кожен бачить її під своїм кутом.

Тому будь-яка згода є тимчасовою і частковою, а сказати точніше — ситуативною: вона може відбутися лише в конкретних межах і за певних умов. Від згоди до різнодумства та «війни» — лише півкроку, адже думок завжди більше, ніж учасників бесіди. Домовитися раціонально, прийти до однодумності всім разом — це утопія, цього ніколи не буде; кожен бачить світ трохи інакше, й у точності думки не співпадуть ніколи.

Але можна домовитися про спільну справу, одну на двох, на трьох, на сотню або тисячу, на мільйон і більше — і при цьому вона з необхідністю вимагатиме довіри як атмосфери й форми, в яких відбуватиметься.

Владислав СІКАЛОВ, журналіст, Київ
Газета: 
Рубрика: