Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Деконструкція геноциду?

3 грудня, 2005 - 00:00

Другим пунктом висновків своєї полемічної статті «Світ повинен це пам’ятати. Про юридичну кваліфікацію Голодомору» кандидат фізико-математичних наук Михайло Белецький (див. «День» за 19 листопада) піддає сумніву конструктивність самого поняття «геноцид». Аргумент (саме так — в однині!) суто науковий: є емпіричні випадки знищення, жахливі своєю масовістю та жорстокістю, які проте не можна підвести під юридичне визначення геноциду.

Наводячи оонівську дефініцію 1948 року — «під геноцидом розуміються… дії, що здійснюються з наміром знищити повністю чи частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку», М. Белецький підкреслює: «ключовим тут є словосполучення «як таку». Для визнання певного масового знищення людей геноцидом необхідно довести, що його організатори знищували людей саме тому, що вони були представниками певної національності, раси чи релігії, а не через будь-яку іншу причину». Автор гадає, що неможливо довести, що комуністичні режими Москви та Пномпеня знищували людей за вказаною вище «геноцидною» ознакою. Чи це так?

Державна ідеологія комрежимів була новітнього вигляду нетерпимою релігією, «інквізиція» якої цілеспрямовано знищувала «іновірців» і «єретиків». А також, подібно нацистам і фанатикам національних релігій, неповноцінних «за походженням». Соціальному, в цьому випадку. З дворян, купців, військових — до стінки (див. про це, наприклад, «Сорок перший» Б. Лавренєва).

Останнє особливо нелюдяне. Людиновбивство, що за свою необхідність та достатню підставу має походження жертви, жахливе тим, що в провину ставиться сам факт твого існування. Адже не від тебе залежить, ким ти народився — євреєм чи німцем, із чорною шкірою чи білою, в сім’ї дворянина чи пролетаря. Ти не можеш сподіватися на яке- небудь «задоволення» вбивці — здатися в полон, віддати майно, «висвятитися» в істинну віру й подібне. Ти винен уже тим, що існуєш. А бути не повинен. Бо так визначає деяка надцінна ідея.

Але покладемо тягар розгорненого, математично повного доказу комгеноциду на нащадків безвинно убієнних кампучійців і росіян. Мене, українця, більше цікавить український рахунок.

М. Белецький пише: «практично всі серйозні дослідники, й Кульчицький також, погоджуються з тим, що знищення проводилося не за національною ознакою». Оскільки серйозне дослідження Голодомору має на сьогодні вельми коротку історію, дивною виглядає демонстрація (як доказ) такої згоди.

Коли немає прямих доказів, для розрахунку беруться непрямі. І якщо «більшовицькі кати не залишали документів із мотивуванням» убивств 1933 року, то достатньо інших документів, на підставі яких суд (у тому числі й історії) вже може винести свій вердикт.

Пригадаємо, в кого і за що стріляли московські війська в період «визвольних змагань» 1917—1921 років. «Революційним радянським військам, які взяли Київ, було віддано наказ, а можливо не наказ, а лише «пораду»: «українських голів не жаліти«». (В. Качинський. «Земля і воля» (Харків). 23 (10) 1918 р. №251). «При перемозі «большевиків» маси починають викоріняти «українців» тими способами, які знають — рушницями, багнетами. І в перші дні влади «Народнього Секретаріата» в Київі поліг не один десяток неповинних у «контр» українців — за вкраїнську розмову, за посвідчення, написане українською мовою». (Вас. Еллан. Наслідки… «Боротьба» 23 (10) лютого 1918 р. №1.Київ). Чи це не прояв геноциду?

Математику здається непробивною броня силогізму: «геноцид передбачає знищення українців як таких, багатьох українців (міське населення, партсклад й інші) система пощадила, ergo, знищення українців не є геноцидом». Тим часом, даний силогізм не заперечує, а підтверджує факт геноциду, бо українці, вказані у другому посиланні, насправді такими не були.

Іще в царській імперії існувало правило, успадковане й владою імперії радянської: «малорос за походженням, який говорив російською та який зараховує себе до росіян, таким автоматично великорусами і признавався» (Міллер А. І. «Українське питання» в політиці влади та російській громадській думці (друга половина ХIХ в.)». — СПб., 2000). Тому робочих, партійців, червоноармійців — українців за походженням — геноцид обійшов стороною. Природно, автоматично, бо вони стали росіянами (це приблизно як «лінчеватєлі пройшли б мимо негра-альбіноса»). Інші підлягали знищенню. Українців було дуже багато — всіх у міста не переселиш (та й не треба), в Сибір не виселиш.

І останнє. Коли М. Белецький пише: «кожний (повторюю, КОЖНИЙ) вірменин або єврей пам’ятав про трагедію свого народу й переживав її як особисту трагедію. Ми не такі. Доводиться з гіркотою визнати: ми негідні пам’яті жертв свого народу», з ним(и) не можна не погодитися. Додавши: кожний УКРАЇНЕЦЬ пам’ятає про геноцид своєї нації та переживає його як особисту трагедію.

Євген ЗАРУДНИЙ, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments