«Додому хочеться...»

Олена НЕХАЄВА, директор Сєверодонецького дитячо-юнацького комплексу «Юність», керівник студії «Фотомагія»:

— Мені подобається, що в нашій мережі підліткових клубів «Юність» активно розвиваються діти, і всі викладачі працюють на дуже високому рівні. Сьогодні у нас переповнені всі гуртки, навіть місць інколи не вистачає.

За два роки роботи фотогуртка ми вийшли на всеукраїнський і навіть міжнародний рівень. А за час проекту «Фотопрактика по всій Україні» вихованці студії «Фотомагія» відвідали 11 міст. Діти стали впевненішими, багато хто визначився зі своєю майбутньою професією. Тобто діти побачили, що їхня майстерність запитана і може бути не лише захопленням.

У найближчих планах — ще близько десятка міст України. А 2020-го або 2021 року плануємо взяти участь у всесвітній фотовиставці в Парижі, де представимо всю Україну, яку ми об’їхали. Це буде дуже цікава подача!

Минулої осені ми побували в Парижі і дізналися, як усе організувати. Наприклад, в основі кожної експозиції лежить якась історія, у нас вона теж є: діти з прифронтової зони об’їхали всю Україну практично безкоштовно, витрати покриває сторона, яка приймає, — і хочуть показати нашу країну у своєму ракурсі. Цю виставку ми перекладатимемо англійською і французькою мовами, думаю, це буде цікаво: жодного разу в жодній країні такого не було, ми перші!

Наразі ведемо переговори з українською діаспорою в Канаді: там теж готові прийняти наших дітей на фотопрактику...

22 лютого в Сєверодонецькій галереї мистецтв відбудеться наша виставка «Париж-Мукачеве. Під одним небом в одному об’єктиві». Тут не буде туристичних фото: ми обходили десятки кілометрів пішки і хочемо показати побут Парижа, як почуваються у Франції емігранти, як живуть бездомні поряд із багатими. Так збіглося, що під час нашої поїздки і в Мукачевому, і в Парижі йшов дощ. І за відображенням вуличок, будівель, ліхтарів у калюжах складно відрізнити, яке саме місто зняте, тому придумали таку назву.

Погано, що немає взаєморозуміння з місцевою владою. Якби вони хоча б дещицю уваги приділяли дітям, щось робили для їхнього розвитку, я думаю, ми могли б досягти набагато більшого. Рік тому я стала директором мережі підліткових клубів «Юність», там усе запущено, і тому адміністративна робота забирає багато часу й енергії. Я б дуже хотіла розвивати й інші гуртки: танці, англійська мова, возити дітей на екскурсії, зокрема — з обміну досвідом за кордон, але, окрім мене і батьків, це нікому не потрібно. Наші клуби багато років без ремонту, дахи течуть, деякі приміщення в аварійному стані; я постійно пишу запити, але грошей не виділяють. Якби кожен профільний керівник, який стоїть вище за мене, був професіоналом і займався довіреними йому структурами, повірте — я б гори звернула!

Iнна РИБЯНЦЕВА, директор Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки:

— Найкраще те, що абсолютно на порожньому місці нам вдалося зробити чудову маленьку бібліотеку, яка відповідає найсучаснішим європейським вимогам. Я маю на увазі якість роботи, молодий і активний колектив. Це те, що за останні роки для мене найрадісніше!

На жаль, книжковий фонд залишився в Луганську, і це, мабуть, найгірше. Найцінніше у фонді обласної бібліотеки — це краєзнавчий фонд. Якщо ми не повернемося до Луганська, то Україна назавжди втратить цей прекрасний краєзнавчий фонд, який збирався з 20-х років минулого століття.

А тут — у Старобільську — у нас зібралася особлива колекція — понад дев’ять тисяч книжок сучасних українських авторів. В основному це дарунки від видавництв, авторів, волонтерів та відданих читачів, які пам’ятають нашу бібліотеку і діляться своєю літературою з нами. Фінансування дуже маленьке — близько 100 тисяч гривень на рік на передплату газет, журналів і придбання книжок. Самі розумієте: за нинішніх цін це крапля в морі.

Хоча у нас маленьке приміщення і ресурси невеликі, ми намагаємося бути цікавими читачам. Я сьогодні переконана, що бібліотека — це установа, де має бути неформальна освіта нашого населення.

До війни ми якось не замислювалися, що у нас населення дуже неграмотне в правовому плані: ніхто не знає і не вивчає законів, народ не знає своїх прав, не знає прав і обов’язків чиновників. Думаю, що саме це призвело до того, що сталося 2014 року. Коли ми їздимо по селах і зустрічаємося із сільським населенням, я спостерігаю, що люди там залишилися жити в «радянському союзі», тобто як голова колгоспу або сільради скаже, так і буде. І коли намагаєшся викликати людей на відверту розмову, то часто можна почути: «Як нам скажуть, так ми і робитимемо!» Для мене це найстрашніше, коли своєї думки немає, а є лише думка згори.

У Луганську у нас була 41 тисяча читачів, зараз — близько 10 тисяч. Звичайно, це дуже мало, але радує інше: наші читачі — здебільшого молодь (люди похилого віку не хочуть читати українську літературу, не хочуть нічого читати про події останніх п’яти років, наш фонд їх не задовольняє). Радує, що до нас ходить досить велика група підлітків. Є думка, що молодь взагалі не читає. Насправді вони не читають друковану літературу, а електронні книги читають досить активно. З цим поколінням працювати дуже цікаво, мої молоді колеги легко знаходять із ними порозуміння.

На жаль, старе покоління бібліотекарів звикло до повчання. Прийшла дитина — її треба чогось навчити. А сьогоднішніх молодих треба вчити так, щоб вони й не зрозуміли, що їх учать, а вони просто нам допомагають. Саме так ми намагаємося нині вести методичну роботу. І коли ми зустрічаємося з колегами на бібліотечних форумах, вони вже в передчутті: що нового вигадали луганці. Напевно, тому що ми з нуля все почали — нам вдалося зробити те, що нас відрізняє від усіх інших обласних бібліотек!

Євген НАЗАРОВ, директор ДНЗ «Луганський центр професійно-технічної освіти» ДСЗ:

- Ми отримали ліцензії на навчання безробітних ще за чотирма професіями: токар, робітник із комплексного обслуговування будівель і споруд, слюсар із ремонту колісних і транспортних засобів, кухар. Тепер ми можемо перенавчати слухачів за 12 робітничими професіями, і ще в нас понад сто курсів цільового призначення. Вони короткі – від тижня до п'яти місяців – і дозволяють людям швидко засвоїти нові навички для підвищення кваліфікації чи отримання нової роботи.

Підготували якісний матеріал для виставки «Сучасні заклади освіти», яка відбудеться в Києві 13-14 березня. Представлятимемо Луганську область, гадаю, повернемося з нагородою.

Плани в нас завойовницькі: ми нещодавно переїхали в інший, чотириповерховий будинок, зараз на своїй базі будуємо навчальне кафе, і на одному поверсі з ним облагодимо гуртожиток для наших іногородніх учнів. А на четвертому поверсі нашого Центру профтехосвіти буде навчальний супермаркет для практичних занять групи продавців – він уже наполовину готовий.

У планах у нас також отримати допуск, щоб підвищувати кваліфікацію електрогазозварників до 4-5 розрядів, адже 2-3 розряд у нас можна отримати.

Що поганого? Додому хочеться... У нашому колективі багато переселенців, усім доводиться знімати житло й побутові питання, на жаль, іноді домінують. На прикладі нашої сім'ї – ми вже п'ять квартир поміняли в Сєверодонецьку, і напевно це не останній переїзд. А наша квартира в Луганську залишається тим якорем, який десь за душу тебе чіпляє. А в усьому іншому – ми позитивні люди та дивимося вперед.