Друга заповідь
У Павла Когана, до речі киянина, в його знаменитій «Бригантині» є такий рядок: «Набридло говорити й сперечатися...» У 60-ті ця пісня стала справжнім молодіжним гімном. Ті, хто хоч раз зробили ковток з поетичної чаші літературних вечорів в Московському політехнічному інституті, що будоражили всю країну, назавжди запам’ятали п’янкий смак свободи. Павло Коган, яскравий представник романтичної та безкомпромісної когорти довоєнних «лобатих хлопчаків», прожив недовго. У вересні 1942 року він загинув під Новоросійськом. Короткою була й «хрущовська відлига». Свободу тоді втоптали в землю бульдозерами, як і картини на неформальній виставці московських художників-авангардистів.
Любителів «потеревенити» й «посперечатися» вистачає й зараз. А от свободу тепер зовсім не обов’язково чавити бульдозерами або танками. Її можна просто забазікати. Один з таких балакунів — Роман Зварич, «професор» Колумбійського університету. Чотири рази викривала його у брехні «Українська правда», а йому все по цимбалах. Таких дуже багато у владі — в уряді, парламенті, в керівництві партій, серед начальства. І це не дивно. Є люди, начисто позбавлені совісті.
Скажіть, чого можна було чекати від «Нашої України» загалом і окремо від Зварича, який зовсім недавно на всю країну заявив про свою відставку, а вже через декілька днів почав згадувати про можливості залишитися? Або від Порошенка й Безсмертного? Але й «нові» — Балога, Яценюк, Бондар або Семирядченко — не кращі. Це через них економіка, політика, бізнес, правосуддя з найважливіших сфер, що визначають наше життя, перетворилися на «поняття». Далекі від нас, відсторонені й некеровані. Як інструменти їх здійснення: в одному випадку влада, в іншому — власність.
«Не створи собі кумира» — говорить друга заповідь. А ми створили. Тепер покарані, але правду замовчуємо. Соромимося: треба ж, так зганьбитися?! Лжепророка помилково прийняли за Месію.
Той же Ющенко, будучи головою Нацбанку України й пізніше, главою уряду, справлявся зі своїми обов’язками досить успішно. На цьому рівні він міг удосконалитися й проявляти себе з повною самовіддачею. Це був вищий ступінь у рамках його компетентності. Однак він не зміг зупинитися й продовжив пробиватися нагору.
Як ідеолог Віктор Андрійович зазнав краху. Свідченням цього є невдала кампанія у справі виборів до Верховної Ради 2002 року й упущена можливість створити в ній парламентську більшість. Не кажучи вже про такий явний «прокол», як підпис, поставлений ним у бутність прем’єр- міністром під спільним з Кучмою й Плющем зверненням до народу в лютому 2001 року.
Коли він став президентом, кожний з починів Віктора Андрійовича закінчувався бездарним провалом.
Чим вище вгору, тим довше й болячіше падати. Страх перед падінням — головне, що вже тривалий час визначає вчинки й поведінку президента. Зараз рейтинг довіри до Ющенка у населення надзвичайно низький і навряд чи підніметься до початку президентських виборів. У списку претендентів на посаду голови держави він може виявитися навіть не третім. Єдина надія залишитися на другий термін — замінити загальнонародні вибори голосуванням у парламенті. Мабуть, цим і зумовлений зміст його виступу на третьому з’їзді НСНУ. Щоб сценарій виборів 2009 року виявився успішним для Ющенка, йому треба добитися «залізобетонних» гарантій від Регіонів і переконати свою партію піти на коаліцію з «антикризовиками» або створити нову — «національної єдності». Такий розклад політичних сил створить парламентську більшість, здатну «реформувати» Конституцію й обрати главу держави. Особливо з урахуванням безумовної підтримки партією «Собор» Матвієнка, УСПП Кінаха й декого з фракції «Наша Україна». Однак своїми заявами на з’їзді Ющенко остаточно дистанціювався від опозиції й тим самим позбавив її можливості змінити владу, звузивши її до розміру шийки пляшки. Але Джина вуличної демократії, що прокидається, вже не втримати. Не той час!
