Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Двоєдушність Гоголя

2 грудня, 2006 - 00:00

«Избранные места из переписки с друзьями» вийшли друком на початку 1847 року. Тож, січневими днями 2007р. ми відзначатимемо 160-річний ювілей етапної книги великого письменника. Я хотів надіслати свій матеріал ближче до ювілейної дати, але 11 листопада цього року І. Сюндюков статтею «Старі листи про головне. Вікно у світ душі Миколи Гоголя» дав потужний старт марафонській дистанції критично- публіцистичного святкування.

Зазначену в назві двоєдушність слід розуміти буквально, тобто — за буквою листа Гоголя до А.Смирнової: «Скажу вам одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская (…) Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская, знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, явный знак, что они должны пополнить одна другую» (24.12.1844, н.ст.).

Нібито суцільний плюралізм, новітній (майже за Н. Бором) принцип доповнення та сучасна мультикультурність. Разом з тим, «двоєдушність» взагалі викликає у нас однозначно негативну оцінку. Так само як і «дворушництво» (хоча «дводушність» та «дволикість» — голі метафори, якщо не брати до уваги психічні розлади, а неметафоричне «дворушництво» не просто можливе, а є соматичною нормою). Засуджуючи нещирість, лицемірство та лукавство двоєдушної та двоєрушної людини, ми неявно припускаємо: душі (руки), що діють у різних моральних напрямах, співіснують у часі. Якщо ж кожній душі (руці) відведено свій час, то жодного негативу така подвійність не містить. Адже людина може переродитися — народитися знов. Немов би з новою душею. Наприклад, лютий агент синедріону і фарисей став християнським апостолом — за визначенням самого Христа. З Савла — у Павла. Іще хрестоматійний приклад ахронічної двоєдушності: Іммануїла Канта чітко та традиційно ділять на докритичного та критичного. Перший був досить знаним ученим свого часу, другий став найвеличнішим філософом усіх часів.

Отже, повертаючись до Гоголя, стверджуємо: був Микола Васильович малоросом і європейцем, а став великоросом і євразійцем. І жодного конфлікту у цій площині. Прийнявши це твердження, можна примірити українське «кажучи про Росію, українець духом і тілом Гоголь свідомо чи несвідомо мав на увазі свою рідну землю (…) чудово підтримав і укріпив майбутню ідею незалежної, вільної України» (І.Сюндюков) з російським «Гоголь был глубоко национален в своем творчестве (…) В «Выбранных местах...» Гоголь поставил глубочайшие вопросы русской жизни» (В.Воропаєв).

Що стосується гоголівської душевної кризи, то цілковито погоджуюсь з тим же Воропаєвим: «кризис Гоголя — следствие глубочайшего внутреннего конфликта между духовными устремлениями и писательским даром», котрі прагнення і талант перебували у хронічному протистоянні приблизно з 1841 року. «Летом 1841 года, когда я встретил Гоголя, — зазначає П.Аннєнков, — он стоял на рубеже нового направления, принадлежа двум различным мирам». Наважився б Микола Васильович отрясти з ніг порох світу цього, піти у ченці, — не було б і кризи. «Нет выше званья, как монашеское, — писав Гоголь до гр.Толстого, — и да сподобит нас Бог надеть когда- нибудь простую ризу чернеца, так желанную душе моей, о которой уже и помышленье мне в радость. Но без зова Божьего этого не сделать. Чтобы приобресть право удалиться от мира, нужно уметь распроститься с миром». Чи то Бог не сподобив, чи то людина не зуміла… Але повернемося до проблем національної ідентичності.

Гоголівське перетворення з українського Савла в російського Павла чудово простежується за листуванням письменника. Абсолютно правий П. Куліш, коли говорить: «Гоголь сам — кращий свій біограф, і якби були надруковані всі його листи, то не багато треба було б додавати до них пояснення для розуміння історії його внутрішнього життя». Сьогодні всі листи надруковані. Відтак хто має очі та вуха, нехай читає та слуха!

Малоросіянин Гоголь, опинившись у Петербурзі та дивуючись столичній моді на все малоросійське, просить свою «маменьку»: «вы много знаете обычаи и нравы малороссиян наших, и поэтому, я знаю, вы не откажетесь сообщать мне их в нашей переписке» (30.04.1829). «(…)Собирайте все попадающееся вам древние монеты и редкости, какие отыщутся в наших местах, стародавние, старопечатные книги, другие какие-нибудь вещи, антики, а особливо стрелы, которые во множестве находимы были в Псле. Я помню, их целыми горстями доставали» (02.02.1830). «Ты помнишь, милая, — звертається він до сестри, — ты так хорошо было начала собирать малороссийские сказки и песни и, к сожалению, прекратила. Нельзя ли возобновить это? Мне оно необходимо нужно» (19.09.1831).

З особливою виразністю українська національна ідентичність Гоголя проявилась у листуванні з М. Максимовичем. «Земляче» — на український кшталт звертається Гоголь до свого адресата і радить: «Бросьте, в самом деле, кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда» (02.07.1833). Навіть перебуваючи у столиці «кацапії», Гоголь продовжує мислити по-українськи: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украины. Ничто так не успокаивает, как история. Мои мысли начинают литься тише и стройнее. Мне кажется, что я напишу ее, что я скажу много того, чего до меня не говорили» (09.11.1833). І всіми фібрами своєї української душі він лине на Батьківщину: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, делались дела старины нашей» (20.12.1833). Жартома дорікає засівшому у Москві другу, з яким уже на «ти»: «Молодец! меня подбил ехать в Киев, а сам сидит, и ни гадки о том. (…) Что ж, едешь или нет? — влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь» (12.03.1834).

Україна — не Росія, малорос — не росіянин, українська мова — не діалект російської, і все це чітко висловлено Гоголем при обговоренні проблеми перекладу малоросійских пісень. «О переводах я замечу тебе вот что. Иногда нужно отдаляться от слов подлинника нарочно для того, чтобы быть к нему ближе. Есть пропасть таких фраз, выражений, оборотов, которые нам, малоросиянам, кажется, очень будут понятны для русских, если мы переведем их слово в слово, но которые иногда уничтожают половину силы подлинника. Почти всегда сильное лаконическое место становится непонятным на русском, потому что оно не в духе русского языка (…). Помни, что твой перевод для русских, и поэтому все малороссийские обороты речи и конструкции прочь!» (20.04.1834).

Не знаю, чому, не знаю, де і як, але приблизно в 1835 році стався злам. Українська душа померла і стала душею мертвою — натомість (себто «на-тому-тілесному-місці») народилась російська гоголівська душа. З Риму Гоголь пише М. Погодіну: «Ни одной строчки не мог посвятить я чужому. Непреодолимой цепью прикован я к своему, и наш бедный, неяркий мир наш, наши курные избы, обнаженные пространства предпочел я лучшим небесам, приветливее глядевшим на меня» (20.03.1837, н.ст.; про «бедный, неяркий мир» росіян Гоголь пише ще у 1832 році — але як про світ чужий: «(…)характер народа большею частью был бесцветен, разнообразие страстей ему мало было известно»).

Остаточно оформилась та зміцнилась російська душа року 1841-го. У листі до С.Аксакова неофіт промовляє «символ віри»: «Теперь я ваш; Москва моя родина». «Меня теперь занимает Калуга и внутренность России, а потому не оставляйте меня извещеньем о всяком происшествии, как бы оно вам ничтожно ни показалось» (А. Смирновій, 20.02.1846). З таким саме ентузіазмом, з яким раніше українець Гоголь кохався у своїй культурі — «Ой, чи живы, чи здорови вси родычи гарбузови? (…) Пробовал ли ты когда нибудь, вставши поутру с постели, дернуть в одной рубашке по всей комнате тропака» (Максимовичу, 22.03.1835), — теперь росіянин Гоголь долучається до своєї нової культури.

Його цікавлять повісті Даля, адже «от него всегда заберешь какие-нибудь сведения положительные о разных проделках в России», та «другие повести из русского быта (…) где слышна сколько-нибудь Русь, хотя бы даже в зловонном виде» (А. Россету з Неаполя 11.02.1847, н.ст.). «Я бы теперь хотел иметь, — пише російский неполітанець С. Швирєву, — русские летописи, изданные Археографической комиссией (…) и Снегирева «Описанье русских праздников и увеселений», присовокупив к нему его книгу: «Русские в своих пословицах«» (11.02.1847, н.ст.).

Українцеві диким є російський домострой, а росіянина вражає тут, по слову Гоголя, «глубокая опытность жизни и полнота обнимания всех обязанностей, как сохранить домоправителю образ благости Божией в обращении со всеми. Как быть его жене и хозяйке дома с мужем, с детьми, со слугами и с хозяйством (…). Так и видишь перед глазами радушную старину, ее довольство, гостеприимство, радостное, умное обращенье с гостьми с изумительным отстутствием скучного этикета» (приклад російського поводження з дружиною і водночас приклад нехтування європейським етикетом Ніколай Васильович, що «мав види» на Анну Михайлівну, наводить у попередньому до неї листі: «не танцуйте вовсе, в особенности бешеных танцев: они приводят кровь в волнение, но правильного движенья, нужного телу, не дают. Да и вам совсем не к лицу танцы: ваша фигура не так стройна и легка. Ведь вы не хороши собой. Знаете ли вы это достоверно?»).

Отже, домострой, жодних танців та Євангелії старославянською мовою. «Но помните, что если Богу не будет угодно, вы никогда не сделаетесь русскою. К источнику всего русского, к нему самому, следует за этим обратиться».

Богу було угодно, щоби українець Гоголь зробився росіянином. Мабуть, вирішив, що однієї душі для генія цієї людини замало. Мабуть, що так.

Євген ЗАРУДНИЙ, Київ
Газета: 
Рубрика: