Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Громовідвід для влади,

або Скільки коштує журналістська позиція
25 липня, 2009 - 00:00

Знаєте, чого найбільше боїться влада, у якої не все в порядку із законом? Або, як кажуть у народі, «рильце в пушку»? Грому! І не природного, небесного, а інформаційного, гласного. Коли в наступ йдуть одночасно усі засоби масової інформації — друковані, телевізійні, радійні. Причому б’ють прямо в ціль. Б’ють чесно й принципово, а не за замовленням.

А здаватися чи капітулювати при такій атаці наша влада, в якої совкове походження, не звикла та й не хоче. Буде викручуватися, безбожно брехати, залякувати та шантажувати, аби тільки вийти сухим із води. Причому обов’язково переможцем. І майже у 90 випадках зі ста їй досі це вдається. Але вдається тільки тому, що голос одного колеги журналіста не чують інші. Тоді він так і залишається — волаючим у пустелі. Бо один, як відомо, в полі не воїн. З одинаками влада навчилася воювати. Не буду перераховувати їхні прізвища. Частково у газеті «День» вони були названі. Насправді їх у декілька разів більше.

Але якби навіть був один, ми зобов’язані кричати на весь голос. Саме таким, на мою думку, є моральний і професійний обов’язок преси в цілому й кожного журналіста окремо. А не інакше — вставити свій голос у загальний інформаційний хор під час прем’єри події, а потім при нагоді похизуватися перед колегами, особливо молодшими, за нібито сміливий вчинок, хоч насправді здійснив його, заховавшись за спини інших, а чи далеко не з власної волі. Повірте, за свою багаторічну практику переконувався у такому багато разів. Особливо за роки «незалежної, вільної та демократичної преси...».

Я розумію, що треба мати мужність воювати до кінця, а не залишати поле, де скоєно злочин, після того, як звідти поїхала перша слідча бригада. А хто ж буде з іншими справжніми детективами шукати на ньому оті невидимі сліди, які залишили злочинці? Хоча б для того, щоб не дозволити «детективам за вказівкою» спробувати їх замести. А тим більше, якщо до цього причетний хтось із владного реєстру, будь-якого рівня. Адже в такому випадку буде робитися усе можливе, щоб ті докази зникли назавжди — і подібне трапляється в тому разі, коли наші мікрофони й диктофони спокійно лежать у чохлах і чекають нової гучної сенсації.

І так від одного злочину до іншого. Невже ми ще не переконалися в тому, що наша влада не хоче доводити гучні справи до кінця? З однієї причини — слідів дуже багато, і часто ведуть вони в різні високі кабінети. А витягувати за чуба потопаючого товариша чи пана — по партії, по блоку, по коаліції та навіть по клану — наші можновладці навчилися. І причому здебільшого навіть за допомогою законів, які ж самі створили.

Тому я не зовсім впевнений, що після останнього «кривавого полювання» трьох богатирів на беззбройного сільського жителя Валерія Олійника на Кіровоградщині ця подія стане тестом для влади й пересторогою для тих, хто уже давно має сидіти в тюрмах. Бо, як не прикро, не вселяє впевненості навіть те, що цей злочин особисто взяв під свій контроль нинішній Президент України. По-перше, попередній теж брав усі гучні справи під свій контроль. Але від цього вони не лише не розкривалися, а й продовжували множитися — одна гучніша за іншу. І ЗМІ в цих випадках лише добросовісно фіксували їхню кількість. По-друге, фігуранти подібних справ зникали з поля зору слідства і знаходили захист на території інших країн. За подібним сценарієм розвивається і остання подія. Таке враження, що кордони нашої країни схожі на друшляк, а правоохоронних органів взагалі не існує. І, по-третє, як зізнався журналістам на своїй першій прес-конференції сам нардеп Лозинський, він анітрохи не розкаюється в тому, що трапилося, і так само діяв би вдруге, аби ситуація повторилася. Хіба це не насторожує й не лякає? Адже його вустами говорять десятки, якщо не сотні подібних йому «мисливців» на людські долі.

А нас з вами вони у черговий раз виставили дурниками. І переважна більшість всеукраїнських засобів масової інформації (друкованих, аудіо- й відео) цим аморальним фактам не надали особливого значення і обмежилися лише першим повідомленням із поля бою. Тож спрацював фактор громовідводу. Захисники злочинців спокійно відійшли у тінь і замовкли. Тобто широкої гласності їхні вчинки не отримали. Більше того, дехто з колег, особливо інтернетівських видань, виконуючи перші спецзамовлення, намагається перевести стрілки і відволікати увагу суспільства до інших скандалів, яких сьогодні, на жаль, вистачає. Причому робиться це одночасно із компанією по збору підписів, яка триває у Голованівському районі на захист народного депутата Віктора Лозинського, якому «весь район вдячний за благородні акції». А ініціатором виступає контрольована нардепом агрофірма «Промінь». Непідписантам погрожують звільненням.

Виявляється, що старі, в тому числі, навіть радянські схеми порятунку злочинців продовжують діяти, незважаючи на всеукраїнський розголос і обурення громадськості. Звичайно, одного випадку гласності замало. Бо надто глибоко багаторічна безкарність одних і недоторканість других пустили своє аморальне коріння. Ще не зів’яли живі квіти на могилі, ще не осіла на ній земля, не кажучи вже про материнські сльози і душу небіжчика, яка ще витає над землею і не вознеслася на небеса, — а вже знаходяться люди, які готові торгувати совістю і проявляти до злочинців милосердя. Причому, на відміну від тих, хто приховано й боязко передає інформацію про минулі вчинки трьох фігурантів справи столичним журналістам, бо місцеві, виявляється «нічого не знають і нічого не чули», — збирачі підписів діють відкрито і нахабно.

А тепер про громовідвід. Не візуальний, а справжній. Я не випадково його згадав. Бо до нього мають безпосереднє відношення суб’єкти нинішнього злочину. Тобто вони далеко не невинні овечки, що зустріли в чистому полі озброєного до зубів вовка. Навпаки — самі є вовками в овечій шкурі. Як з’ясовується, усі вони регулярно збирали данину з місцевих підприємців, при кураторстві над якими застосували усі можливі засоби впливу, аж до супроводжування неслухняних до в’язниці або накладання на них непомірних грошових відшкодувань за нібито причинені моральні збитки. Одним із них виявився підприємець, власник невеликого кафе у Голованівську Василь Конякін. Аби провчити його, щоб інші боялися, підприємство перевіряли усі наявні в районі, і навіть в області, контролюючі, фіскальні, санітарно-пожежні, міліцейсько-прокурорські служби. Але так нічого й «не нарили». І тоді з благословення нардепа Віктора Лозинського, а точніше, за його прямою вказівкою, у наступ на кафе пішли персонально начальник міліції Михайло Ковальський і прокурор району Євген Горбенко. Перший розпорядився закрити кафе через відсутність біля нього... громовідводу, а другий замахнувся на приватну власність — на будівлю, зведену біля хати на землі, що належить батьку дружини.

На жаль, це не поодинокий факт. І не тільки в Голованівському районі, і не лише на Кіровоградщині. Скільки таких людських зойків, криків душі з малих і великих містечок і сіл на адресу Президента, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради, не кажучи про інших високопосадовців, надходить нібито на їхню особисту пошту! А насправді — це далеко не так, бо адресатам, на жаль, не вдається достукатися до душ високого чиновництва. А тим часом наші журналістські диктофони чи мікрофони, особливо всеукраїнського рівня, мовчать, відвертаючи від суспільства грозові розряди. Але ж зрозуміло, що підкуплені, налякані чи приручені засоби інформації ніколи не загартують своє СЛОВО ПРАВДИ. Тим більше не стане це СЛОВО ні громом, ні блискавкою серед неба, затягнутого чорними чи сірими хмарами. А тим паче не стане громом серед ясного неба.

Аркадій МУЗИЧУК, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments