I залишилась хата знову одна...

Так немилосердно розпорядилася історія, що важкі перипетії ХХ століття змінили долю і життя цілої родини. Сьогодні пусткою стоїть хатина на окраїні сусіднього села Терешківці, де здавна буяла мальовнича природа й струменіли цілющі Гемельові джерела. За переказами старожилів, їх там викопав німець, що колись проживав у Терешківцях. Зараз уже не та річка, що була колись, замулилася після меліорації, ставка спустили і так і не наважилися відновити, а село майже злилося із сусіднім Ощевом. Та пам’ятають і старі верби над ставом, і останні дерева на великому подвір’ї залишеної хати хвилюючі події, що протягом століття не залишали у спокої сільську родину.

«ЖИЛИ МИ ВСІ МИРНО В ХАТИНІ ЩАСЛИВІЙ»

Євгенія Іванівна зустріла мене у своїй оселі в Ощеві, де мешкає із чоловіком Анатолієм понад 30 років. Про батьків у її душі живе теплий і світлий спогад. Батько Євгенії — Іван Жук — народився 1924 року у великій сім’ї Федора Ковчуна. Крім нього, було ще четверо синів і доньок. Мали велике і добротне господарство, чималий сад, де рясно плодоносило понад 50 різних сортів лише одних черешень, 8 гектарів землі, пасіку в 40 пнів, тримали коні, худобу, свині, птицю. Усе це — результат важкої праці із ранку до вечора багатьох поколінь Ковчунів.

«Батько із 15 років не випускав із рук плуга, косу та вила. У хазяйстві завжди була робота для всіх. При нагоді дідусь ще й підзаробляв у луцьких євреїв, виконуючи різні їхні замовлення», — згадує Євгенія Жук.

За часів Польщі сім’я теж не бідувала. А якою радістю для Федора було те, що вдалося покрити хату новою оцинкованою бляхою... Якби він тоді знав, що це принесе йому горе та страждання.

«УКРАЇНУ ЗАПЛУТАВ ЧЕРВОНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ»

Біда прийшла від совєтів. Перші родину зачепити не наважилися, а от другі... 1944 року трьох синів Федора Ковчуна заарештували, кинули в Луцьку в’язницю за участь у місцевих осередках ОУН, «пособничество бандам УПА».

«Куркульським вилупком» назвали тоді батька, — продовжує Євгенія Жук. — Все не могли змиритися, що у нас «дом под серебром». А дядько з батьком справді в кущовому проводі УПА значилися, ходили на збори в сусіднє село Ярівка».

Згодом наймолодшого сина Федора — Ковчуна Василя (йому лише 14 було) — відпустили. Та потім примусили піти в «ястребки» (агенти міліції). Але застрелили Василя на посту біля Горохова. Батьки скільки не шукали, але не знайшли його тіла, щоб похоронити по-християнськи. Цей злочин радянська система списала на вояків УПА. Проте місцеві кажуть, що вбили його... свої, щоб очорнити «бандеровцов» в очах людей. Івана і Федора, який на той час теж ще не мав і вісімнадцяти літ, чекало п’ять місяців допитів і катувань у Луцькій в’язниці... У серпні 1944 року відбувся суд. Івана позбавили волі на 15 років, а Федора — на 20. Першого з них через шість днів після ухвалення вироку відправили довгими етапами в «столипінському» вагоні у Воркуту. Про Федора, 1927 року народження, батьки отримали в березні 1945-го повідомлення, що він помер. У вісімнадцять літ, ніколи не скаржившись на погане здоров’я... Ім’я Федора Ковчуна згадує у своїй книжці «Під мурами Луцької тюрми» відомий шевченкознавець Микола Куделя, теж колишній в’язень цієї катівні.

Важко пораненим повернувся з війни до своєї сім’ї найстарший із дітей Григорія й Мар’яни Ковчунів Дмитро. Та на цьому їхні страждання ще не закінчилися. Енкаведистам муляло очі те, що «в этих куркулей дом под серебром». 1947 року подружжя Ковчунів вивезли на поселення в Кемеровську область, а на їхньому обійсті розмістили колгоспну бригаду. У хаті «под серебром» поселилися свині, кури. Посягнула червона рука й на півстолітній сад.

ГЕМЕЛЬОВІ ДЖЕРЕЛА БИЛИ В СЕРЦІ

Іван Ковчун працював на Воркуті до скону, в підземних глибинах добуваючи «чорне золото» для «страны советов», терплячи знущання наглядачів і кримінальних «зеків». У перші роки й писати додому не мав права. Тому й не знав, що батьки теж на чужій землі мріють спогадами про рідну Волинь. Там, у воркутинських таборах, нелегка доля звела його із земляком і тезкою Іваном Лемом із села Миркова, котрий ще й зараз живий і пам’ятає важкі сибірські дороги. Такими ж визначальними стали для Івана Ковчуна знайомство й дружба із Федором Солоненком. Він, уродженець Старокорецьких хуторів, що на Рівненщині, відбував такий же строк за участь в ОУН та боротьбу за незалежність України в лавах УПА. Його рідня теж була вивезена на заслання в Омську область. Він і познайомив Івана із своєю сестрою Ксенією, яка працювала малярем-штукатуром на будовах Омщини. Побачив її Іван Ковчун 1955 року, коли дівчина приїхала в шахтарське селище біля Воркути провідати брата. Назад Ксенія Солоненко вже не повернулася. Вона стала дружиною Івана, влаштувалася робітницею на фабрику з ремонту та виготовлення шахтарського одягу.

1953 року помер на засланні старий і натруджений Федір Ковчун. Він і там, у Кемеровській області, спромігся збудувати хату й завести чимале господарство. Допомогти старій матері Мар’яні владнати після смерті чоловіка майнові питання приїхав брат Івана — Дмитро. За бюрократичною тяганиною пройшла ціла зима, а їхати жінці додому не дозволили, тож змушена була переселятися до сина Івана.

Напитися холодної водиці з Гемельових джерел, що не раз снилися йому у Воркуті, він зміг лише 1956 року, коли повернувся з дружиною й мамою в Терешківці.

«О РІДНА ХАТИНО, ЯК БИ Я ХОТІЛА, ЩОБ ЗНОВ ПОВЕРНУВСЯ ТОЙ ЧАС...»

Важко відразу було молодій сім’ї у напівзруйнованій хаті. Довелося перебудувати повністю. На місці добротного саду — одні лише пеньки і сторчаки. Працювали і вдень і вночі, не покладали рук, ростили трьох дочок. Одна із них, Ольга, трагічно загинула в автокатастрофі.

Поважні, чуйні та авторитетні, Ковчуни завжди визначалися повагою односельчан. Івана та Ксенії не стало 2011-го. Майже відразу обидва відійшли. Поховала їх дочка Євгенія біля себе, в Ощеві. І залишилася хата знову одна.

«Я сама нелегке життя прожила. Працювала медичною сестрою у Горохівській ЦРЛ. Двох дочок виростила, раділа онукам. Та не стало моєї старшої доньки Алли. Не вберегла... Та, кажуть, Бог забирає найкращих... Сьогодні просто до болю хочеться повернути той час, коли ми жили в рідній хаті, жили собі дружно і мирно, й поруч були батьки, що ніколи не залишали нас наодинці з горем та бідою. Ще залишилося дві груші, що їх 1918-го посадив дідусь... Вони все пам’ятають», — не без сліз каже Євгенія Іванівна.

Увесь її біль, усі мрії та почування, далекий і водночас близький спогад про дитинство лягли на папір у віршах. Їх вона читає і каже, що поки жива, мабуть, нікому не дозволить жити у батьківській оселі, бо там ще не згаснув світлий спогад про такі милі серцю роки...

Жили ми всі мирно

в хатині щасливій,

Де річка і берег й квітучі поля.

Її як згадаю, то душу ятрю,

Бо там вже нікого нема...