Iнстинкти народу працюють безпомилково
Психологи твердять, що людина тільки тоді здатна вирішити свої внутрішні психологічні, духовні проблеми, коли вона їх добре усвідомить, зрозуміє й сприйме як свої. А ще важливо зрозуміти: ми, українці, насправді маємо не якісь особливі, непереборні, виключні духовні проблеми, властиві лише нам одним. Цей фаталізм, характерний скоріше для російської ментальності, відіграє в нас дуже негативну роль. Однак не будьмо фаталістами. Не варто ховатися від себе за депресивними думками: лише усвідомлюючи свої проблеми й реально змінюючись, ми змінюємо свою долю.
Найтрагічнішим є те, що з мораллю в нас не все гаразд. Носіїв совісті нації, аристократів духу винищили, вислали, позбулися. Тепер, кажуть, щоб наверстати втрачене, потрібна напружена робота не одного покоління. Із чого починати?
Може, в основу основ покласти ідею розвитку вільної індивідуальності? Справді, погляньмо на наше село, на його життєвий устрій, традиції, орієнтації. Там же, починаючи з раннього віку, дітей виховують однаковими, посередніми. А люди ж не однакові! Батьки переважно насторожуються і навіть лякаються, якщо бачать найменшу несхожість своєї дитини з іншими. Для прикладу, дитина «ковтає» книжки десятками або часто захоплено спостерігає красу природи, або ж ніяк не вписується в колектив ровесників і нерідко про щось розмірковує на самоті. А потім намагається поділитися своїми думками з мамою, і у відповідь бачить її перелякані очі. Бідні маленькі обдаровання. Перше й найважче, що їм доводиться долати у своєму житті, — стіна нерозуміння, коли не розуміють навіть безперечні авторитети — батьки. Бо вважають це ненормальним, гіршим, менш успішним. І починають шарпати дитину. І нав’язують їй свої уявлення. Дитина починає хвилюватися — вільний політ духу гальмується. Когось це ламає, когось — гартує.
Вимушена відстороненість вiд життя в умовах постійного й надмірного психологічного пресингу змушує людину ховатися у свою шкаралупу й звідти тихенько споглядати навколишній світ. Наш талановитий народ дуже багатий на таких-от споглядальників, «філософів». Зазвичай вони дезадаптовані та непрактичні. Іще Іван Франко колись помітив їх серед невдалих сільських господарів, що ледве животіли, бо вони більше мріяли і мрії були для них нездійсненними, отож і непотрібними. Їх називають диваками, засуджують — мовляв, витають десь за хмарами.
І все це закономірно в умовах суворого, регламентованого життя. Якщо ти як особистість переступаєш межі дозволеного, то тебе легко знищити. Батьки інстинктивно мають рацію: насамперед, треба вижити. Дитина має засвоїти нехитрі та в своїй основі дуже аморальні правила суспільного співжиття — стати підлабузником, холуєм, сповідувати подвійні стандарти життя, маніпулювати, принижено терпіти над собою казна-кого, — це таки аморально. І не варто бути «розумником», бо «нарвешся» або, в ліпшому випадку, виглядатимеш смішним. Через те мучаться із покоління в покоління непрактичні діти непрактичних батьків. І поступово прозрівають. І починають усвідомлювати, що вони хороші. Значить, можна іти далі, за межі звичного, боротися за нове, нерідко куди більш адаптоване й сучасне. Це риси вже сьогодення.
Благословенний народ, що народжує так багато маленьких обдарованих страждальців і береже їх, як уміє. У власному пеклі вони знайдуть істину, етичну істину, насамперед. Бо їм дуже важко. Але ж важко нині й тим, які хочуть утриматися зверху, не змінюючись. Бо цим останнім сьогодні вже ніхто не йме віри. Українці просто бояться ще гіршого. По суті, бояться самих себе, адже не бачать у своєму середовищі сильних, упевнених і самодостатніх людей, морально стійких патріотів. Задушили, відсторонили. Тому раціональний інстинкт самозбереження твердить: потрібно, щоб нами керували, хоч поганенько. Потреба натовпу, бо закони натовпу найжорстокіші, коли він не відчуває влади над собою. Чомусь вважається, що в Україні триває тотальна деградація. Насправді, як завжди, все набагато складніше. Адже людині для особистого зростання потрібні випробування. Щоб сформувалася Особистість, вона має пройти через своє власне пекло. Згадаймо Біблію: значно більше поціновується той, хто зумів віднайти правду, а не той, що завжди її знав.
Десь у благополучній та комфортній Європі, звісно, більше умов для реалізації таланту. Однак, попри все, на наших теренах виростає їх не менше. І це свідчить не лише про високий інтелектуальний потенціал нації, а взагалі — про її колосальний конструктивний потенціал. Українці дуже вимучені, невротичні, але ж не заражені надмірним матеріалізмом, західним усепоглинаючим прагматизмом. На Заході також є безліч проблем і коло власних інтересів, що ніяк не збігаються з нашими. І культ споживання, що прогресує до безконечності, і проблема освіти. Це вони придумали використовувати новітні інформаційні технології як зброю.
У нас інша ситуація. Жахлива конкуренція, особливо на ринку праці. Вищу освіту прагнуть мати всі, бо навіть вона не гарантує, а вже без неї... Цікаво, що легше стало жити маленьким обдарованням. Вони доволі самодостатні. І поки батьки, заклопотані в процесі виживання, метушаться, не відаючи до якого берега пристати, вони споглядають і розвиваються. А разом із ними — їхня мораль: українська, самобутня, щойно з попелища. Та мораль, що вже давно розповзлася по закутках та іноді постає в образі такого собі професора, що, пройшовши закордонні університети і маючи солідні гонорари, приїжджає в Україну і вчить тут, і прагне чогось-таки навчити. В образі деяких бізнесменів, які дуже хочуть, щоб їм дали змогу бути чесними. В образі художників або поетів, що тонко відчувають свою істину, народ, природу, дух своєї нації, або ж молоді, озброєної справжніми знаннями, психологічно грамотної, яка, маючи доступ до інформації, нікуди не хоче їхати, лише б не прикривали усі шляхи розвитку водночас. Ми, дійсно, маємо чимало такого, що можна означити як здорове, справжнє, сучасне, передове. Слід ураховувати й те, що людина за своє індивідуальне життя спроможна пройти в розвитку цілі історичні епохи. І це є характерним для людей ХХI століття. Особливо, коли дуже важко і некомфортно.
Ми таки маємо «розкопати своє болото» в надії, що десь там, на дні, лежать справжні перли, і вони наші. Насамперед оці маленькі обдаровання, що мають у собі не лише інтелект нації, а і її високу мораль. Бо така їхня природа. Може, вони вже виросли? Тим більше, їм слід постійно казати, що це саме вони хороші. Цього не вистачає.
А новоспеченій еліті нації я особисто не вірю. Навіть якщо в другому поколінні. Навіть якщо закінчує іноземні університети, знає кілька мов і має змогу подорожувати. «Із грязі — в князі» — результат такої метаморфози нам уже довелося бачити.
У зв’язку з усім сказаним, хотілося б побажати нашим ЗМІ дещо змінити стереотип поведінки. Отой, іще з радянських часів, коли навколо було реальне життя, живі проблеми, а ЗМІ існували начебто в іншому вимірі, разом із владою. Пишіть про нас, звичайних, про наші проблеми. Вивчайте те, чого не видно. Істина ступає дуже тихо. Це складно. Але ж справжній журналіст, професіонал, має інстинктивно, «нутром» відчувати дух часу, що витає в повітрі. Іноді він нагадує психолога-першокурсника. Коли вивчаєш першу-ліпшу психологічну теорію, то складається враження, що вона пояснює геть усе про людину. Більше нічого додати, i можна робити висновки, і можна керуватися. Наступна теорія викликає просто шок, бо теж пояснює геть усе. Тоді третя, четверта... Поступово приходиш до розуміння того, що це тільки окремі грані складної і багатогранної, і малопізнаної людини. З поглядом, наприклад, Л. Ковалевської мушу погодитися, бо й сама висловлювала подібні думки («День», № 97, від 2.06.00). Але ж загальні висновки, тим більше, подібного гатунку, робити ще дуже рано. Бо є й інші грані. Менталітет — це щось невловиме. Навіть для високопосадових політтехнологів із Росії.
Народ — це таки геній, його інстинкти працюють безпомилково. Могутній життєстверджувальний інстинкт зберіг українців як націю протягом віків. А сьогодні у своїх надрах народ породжує і вдосконалює справжню, непереможну та найсучаснішу «зброю проти динозавра» (за влучним висловом Сергія Удовика). Чи буде українець, що володіє такою зброєю, співіснувати з динозавром? Запросто, бо в нас менталітет такий — зігнути голову й мовчати. Але це ж і розумно. Бо динозавр дуже великий, може впасти і причавити ненароком. Треба, щоб відійшов на безпечну відстань. І він поступово віддаляється. Уже можна окинути поглядом. Господи, який незграбний!..
