Iсторія однієї вулиці
Серед гомінких та пожвавлених центральних вулиць Києва ще існують, потопаючи літом у зелені, тихі вулиці і провулки. Невеликий будинок, зарослий травою двір, жовтуваті піщані доріжки, сад за парканом — усе це створювало особливу атмосферу, мало свій неповторний колорит. Чому створювало? Тому що, на жаль, таких вулиць і провулків у місті стає все менше. У сучасному Києві нове і старе ведуть конфліктний діалог, причому не на користь останнього. Забудовувались такі вулички у XIX — на початку XX століття, як правило, одно- двоповерховими добротними цегляними будинками згідно з установленими типовими проектами. Але якраз це і був той щасливий випадок, коли в умовах приватної власності нагляд за дотриманням цих правил (проектів) нехтувався самими замовниками. Ось чому ми і сьогодні ще маємо можливість бачити будинки, що налічують 100—150 років і не одного перехожого змушують сповільнити крок, милуючись головними фасадами таких несхожих між собою будівель. На таких затишних вуличках у різні часи селилися і інколи проживали майже все життя видатні та неординарні особистості. Одна з таких вулиць розташована майже в центрі Києва. Зветься вона Гоголівською (з 1904 р.) на честь нашого земляка М.В. Гоголя.
На Гоголівській вулиці в різні часи жили: в будинку №9 — український письменник, педагог, один із перших біографів Т.Г. Шевченка М. Чалий (1816—1907), у будинках №8 та №27 жили і працювали український письменник, редактор чотиритомного «Словника української мови» Б. Грінченко (1863—1910) та його дружина — українська письменниця М. Загірня (1863—1927), у №29 — автор гумористичних та сатиричних творів П. Губенко (Остап Вишня, 1889—1956), а в будинку під №34 — український поет П. Тулуб (1862-1923) та зоолог, зоограф, професор Київського університету В. Артоболевський (1874—1952). Житловий будинок №23 побудовано за проектом уславленого київського архітектора, майстра «бетонних будинків» В. Городецького (1863—1930). Будинок №45 відомий тим, що в ньому у 1906 р. розміщувалась редакція українського сатирично-гумористичного тижневика «Шершень», у якому друкувалися І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький. Співробітничали з журналом і відомі художники, такі як Ф. Красицький, О. Сластіон, С. Світославський та інші.
Але розповідь була б неповною, якби ми не згадали прізвища ще двох мешканців Гоголівської вулиці. Йдеться про будинок під №28. Це колишня приватна садиба Володимира Донатовича Орловського — автора поетичних українських пейзажів. В.Д. Орловський — український живописець, академік (з 1874 р.) петербурзької Академії художеств, народився у Києві 1842 року. Початкову художню освіту здобув у 2-й київській гімназії у художника і педагога І. Сошенка (1807—1876), який свого часу відігравав значну роль у житті Т.Г. Шевченка. В. Орловський брав участь у діяльності малювальної школи М. Мурашка, був одним із організаторів Київського художнього училища. Після закінчення Академії вивчав сучасне мистецтво у Франції, де близько познайомився з творчістю майстрів так званої барбізонської школи, і саме його можна вважати першовідкривачем барбізонців для українського пейзажного живопису. Після повернення із Франції В. Орловський живе постійно у Києві, бере участь у виставках київських художників, з успіхом проходять його виставки за кордоном. Велика заслуга В. Орловського в тому, що він, перейнявши досвід барбізонців, одним із перших серед українських художників почав розвивати тему українського національного пейзажу. У 1914 році, під час перебування в Італії, В. Орловський раптово помирає. Труну з тілом художника перевезено до Києва і поховано на Лук’янівському цвинтарі. Твори В.Д. Орловського зберігаються у багатьох музеях колишнього СРСР, за кордоном, а в Києві, у Національному художньому музеї, знаходиться лише незначна частина його творчої спадщини.
Інша цікава постать, чиє прізвище було тісно пов’язане з ім’ям В.Д. Орловського і його садибою, не менш відома в мистецькому світі. Це Микола Корнилович Пимоненко — яскравий, самобутній художник, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Народився Пимоненко у Києві 1862 року, навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка. З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. 1883 року одружився з дочкою В.Д. Орловського, жив у окремому будинку на території садиби. На жаль, у 1912 році, знаходячись у розквіті творчих сил, М. Пимоненко помер. Поховано його також на Лук’янівському цвинтарі. У Національному художньому музеї творам цього майстра відведено цілий зал.
А що залишилося нам, нащадкам, від уславленої родини, крім картин у музеях? На щастя, залишилась сама садиба з двома будинками і різними господарськими прибудовами. Свого часу це була прекрасно задумана і виконана міська садиба, яка разом з додатковими елементами створювала архітектурний ансамбль, милуючи око гармонією і довершеністю. Сам двоповерховий будинок, побудований у 80-х роках XIX століття в стилі модерн з деякими рисами класицизму, мало змінився, особливо його фасадна частина. Він не вирізняється особливою архітектурною вишуканістю, хоча і зведено його доволі ефектно — на узвишші. А от численні перебудови, поновлення заважають тепер навіть уявити первісне внутрішнє планування та оздоблення будівлі. А колись кімнати прикрашали меблі, гобелени, фарфор, картини, свічні торшери, декоративне ліплення на стінах та стелі. Зважимо й на те, що це була не просто приватна садиба. Це був і культурно-просвітницький центр, де збиралась обдарована молодь і велися гарячі дискусії про сучасний стан мистецтва та його подальший розвиток. Давно вже цього немає. Буремні вихори страшних років розкидали родичів та дітей художників по всьому світу, а насьогодні приватна садиба В.Д. Орловського вже кілька десятиліть належить дитячому санаторію «Салют» та ще деяким медичним службам.
Думаю, настав час для відродження садиби В.Д. Орловського у первісному вигляді і створення на її базі музею-садиби, що тільки прикрасить наше старовинне місто. На думку багатьох, відродження садиби має неабияке значення. Адже це наше національне надбання, яке треба вивчати та зберігати. Можна купити, продати, знищити врешті-решт, твори мистецтва, але хто підрахує збитки духовні? Вони не мають ціни. І саме зараз, в часи відродження, духовного прозріння, держава не має морального права байдуже ставитися до пам’яті людей, які є гордістю нації, які своєю творчістю вперто, всупереч усім шовіністичним указам та заборонам, нагадували світу, що є такий народ — українці. Прізвища цих людей заслуговують на більше, ніж інформаційні покажчики на будинках. Звичайно, при створенні музею-садиби виникнуть проблеми, і головна з них — куди переселити хворих дітей. Але зважимо і на те, що промислові викиди, шум, загазованість, у яких буквально потопає центр міста, відверто кажучи, створюють не найкращі умови для оздоровлення дітей. Можна і треба підшукати ліпше місце для цього, скажімо, в Кончі-Заспі або в Пущі-Водиці — серед тиші, зелені, чистого повітря. До цієї благородної справи могли б підключитися Міністерство охорони здоров’я (кому ж, як не їм, дбати про майбутнє покоління), Міністерство культури, Національна Академія мистецтв та архітектури, Київська міська держадміністрація, Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища, а також усі не байдужі до духовного відродження української культури.
