Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Капелан армії УНР

До 145-річчя народження і 75-річчя смерті Начальника Управи Душпастирства Армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжого, протоієрея Павла Пащевського
10 січня, 2019 - 16:46

Нещодавно до автора цих рядків звернувся давній знайомий Микола Сімашкевич. Він уже кілька років займається дослідженням свого родоводу. Працюючи з архівними документами, знайшов, зокрема, багато цікавих фактів про перебування в Єлисаветградському повіті свого родича Павла Пащевського.

Павло Пащевський (15 січня 1874 року — 26 січня 1944 року) — православний священик, капелан 1-го українського запасного полку Армії УНР, згодом — Сердюцького полку ім. Петра Дорошенка, протоієрей УАПЦ. Працівник Департаменту віросповідань Міністерства внутрішніх справ УНР. Брав участь у 1-му Зимовому поході та підготовці до Всеукраїнського Церковного Собору.

Народився Павло Григорович Пащевський у селі Великі Прицьки Канівського повіту в сім’ї священика. Закінчив Київську духовну семінарію і два курси юридичного факультету Київського університету. Ще студентом брав участь в українському русі. Узяв шлюб у 1894 році з донькою священика Ганною Яківною Панасевич. 13 вересня 1894 року призначений на місце священика у село Зікрачі Київського повіту, замінивши свого батька, який був у Зікрачах священиком з 1875 року. 21 листопада того ж року «рукоположен» у сан священика. 15 лютого 1895 року переміщений у церкву села Денісовичі Радомисльського повіту.

Як повідомляли «Київські Єпархіальні відомості» від 16 вересня 1896 року, 9 вересня священика села Денисовичі Павла Пащевського перевели в херсонську єпархію, з призначенням у село Шпакове Єлисаветградського повіту. Село відоме тим, що тут мав невеликий маєток російський поет і перекладач Микола Гнєдич. 1821 року в його родичів у селі гостював друг поета Олександр Пушкін. Станом на 1886 рік у селі Шпакове Панчівської волості Єлизаветградського повіту мешкала 371 особа, налічувалося 74 дворових господарств, існувала православна церква.

За даними «Херсонських Єпархіальних відомостей», 8 грудня 1898 року священика села Шпакове Павла Пащевського, на його прохання, перевели у село Ерделієвку. Свято-Георгієвська церква у цьому селі була побудована у 1793 році. У «Довідковій книзі Херсонської єпархії» сказано, що у 1906 році Павлу Григоровичу Пащевському був 31 рік, одружений, батько чотирьох дітей (загалом у нього було семеро дітей), служить у церкві Георгія Побєдоносця села Ерделієвка.

Це село виникло наприкінці XVIII століття. Належало воно Олександру Семеновичу Ерделі, якій упродовж 16 років був губернатором Херсонщини. Відразу два міста — Єлисаветград та Херсон (випадок безпрецедентний) — обрали Олександра Ерделі своїм Почесним громадянином. За радянської влади село двічі перейменовували — спершу в Чубарівку, потім — у Леніне. З 2016 року називається Гаївка.

А 26 липня 1906 року Павло Пащевський перейшов служити до церкви у селі Оникієве, нині Маловисківського району, а місцевий священик Гаврило Жуковський переїхав до Ерделіївки. В Оникієвому Павла Пащевського й застав Жовтневий переворот.

У червні 1917-го Павло Пащевський був делегатом від Херсонської єпархії УАПЦ на І Всеукраїнському Церковному З’їзді у Києві. Тоді ж Симон Петлюра, голова Головного Українського Військового Комітету (ГУВК), запросив його на службу до українського війська, що якраз організувалося. 25 липня того року Комітет призначив Павла Пащевського військовим священиком (капеланом) 10-го українського запасного полку, пізніше Сердюцького полку ім. Петра Дорошенка.

Від 6 серпня 1918 року — капелан Чорноморського коша Армії Української Держави; від 2 березня 1919 року — протопресвітером Амвросієм Вінницьким висвячений у сан протоієрея; від 5 березня 1919 року — капелан і благочинний Запорізького корпусу ДАУНР; від 14 листопада 1919 року — в. о. головного священика ДАУНР, пізніше — протопресвітер АУНР.

У грудні 1919 року — травні 1920 року брав участь у 1-му Зимовому поході військ УНР, був поранений. Після повернення з походу його призначили начальником Управи Душпастирства (Головним Капеланом) Армії УНР у чині генерала-хорунжого (після вбивства отця Антонія Матеюка на цій посаді).

Після поразки визвольних змагань 1920-х років й інтернування військ УНР до Польщі перебував у таборі в Каліші. За ініціативою командирів дивізій та згодою міністра віровизнань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського Павло Пащевський організував у таборі курси військових священиків. Одночасно був Головою Ради «Братства Кирила та Методія» та «Братства св. Покрови». Значна частина випускників цих курсів після виходу з табору стали парафіяльними священиками. У березні 1921 року був на з’їзді українських військових капеланів у місті Тарнові, організованому міністром віросповідань УНР Іваном Огієнком. Після укладення Ризького договору 1921 року між Польщею й Росією поза спиною УНР у Польщу було інтерновано до 40 тисяч вояків армії УНР. Їх розмістили в майже 20 концтаборах. Досі підтверджено поховання лише 13 тисяч стрільців і старшин на 19 цвинтарях. 18 вересня 1921 року в польському місті Алєксандрув-Куявський головний капелан Армії УНР, священик Павло Пащевський справив Святу Літургію в табірній каплиці, після чого освятив кладовище. 

Про сам Зимовий похід і роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документів, окремі епізоди про цю героїчну сторінку українського духовенства можна знайти в пізнішій публікації самого Павла Пащевського («Церква і нарід», 1936 рік).

Родина Пащевського у 1922 році таємно була переправлена з території СРСР до Польщі.

Від 1924 року Павло Пащевський служив у селі Бабин Рівненського повіту Волинського воєводства Польської Республіки, де була станиця колишніх вояків Армії УНР. По виході з табору інтернованих, у 1925 році, отець Павло служив настоятелем Христовоздвиженської Церкви в Луцьку. Тут була єдиною на той час Українська Православна парафія в місті й разом із тим гімназійна церква. Протоієрей Павло Пащевський водночас викладав релігію в Луцькій Українській гімназії ім. Лесі Українки.

У 1939—1940 роках отець Павло виїхав до Варшави і був настоятелем православної кафедральної церкви у Празі. У 1941 році призначений настоятелем переданого УАПЦ собору Святої Марії-Магдалини у Варшаві.

Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшаві і похований на православному кладовищі на Волі, на так званій генеральській алеї.

Тим, хто хоче детальніше ознайомитися з життям Павла Пащевського, радимо прочитати історичний роман Івана Корсака «Капелан Армії УНР», який опубліковано у 2009 році київським видавництвом «Ярославів Вал». Зі сторінок роману постає людина рідкісної долі, яка є долею української церкви у першій половині ХХ століття. Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська діяльність під польською займанщиною, а з 1939-го — спершу під радянською окупацією, потім під німецькою — це сторінки життя особливої генерації української інтелігенції (до неї належав і Павло Пащевський). Побудований на документальній основі, роман розкриває ті сторінки нашої драматичної минувшини, які досі були малодоступні чи й заборонені зовсім.

Володимир ПОЛІЩУК, Кропивницький, ілюстрації надані автором
Газета: 
Рубрика: