Коли трави не винні
Тримаю в руках тривожного листа. Сповненого болю та відчаю. І це видно навіть по почерку. Людина писала, так би мовити, по свіжих слідах, після щойно пережитого стресу. «Не можу спокійно писати. Трусяться руки. У мене немає слів, аби висловити своє обурення. Купила ліки, а вони виявилися підробкою. Бозна що набовтали. Хіба це по-людському?».
Інший лист теж не менш тривожний. Пише молода дівчина, яка для хворої мами, що проживає в селі, купила в одній із столичних аптек ліки, які рекламувалися по одному з телеканалів. І вони теж виявилися далекими від того, що обіцяла реклама. Та й взагалі, це були не ліки, а звичайні біологічно-активні добавки (БАДи), які згідно із законом більше відносяться до харчових продуктів і є додатком до лікувальних засобів. Але — за умови, що вони справді мають якісь цілющі властивості, чого, на жаль, у переважній більшості й близько немає. Як і в попередньому випадку — звичайна бовтанка невідомо з яких речовин.
І останній приклад, свідком якого мені довелося бути. Біля метро не молода, але ще й не літня жінка торгувала висушеними травами. Їх у неї було понад десятка. Усі в перев’язаних пучечках і з відповідною анотацією — що за рослина, як і яку хворобу лікує. Хтось купував, хтось просто перебирав трави мовчки, хтось уточнював, цікавився місцем їхнього збору. Словом, як і має бути на ринку.
Раптом до жінки підійшов молодий хлопець і привселюдно почав її звинувачувати у фальсифікаціях, точніше, у брехні, яку вона каже, пропонуючи кілька видів висушених трав. Звісно, власниця обурилася, підвищила тон, відштовхуючи небажаного покупця. Але він не відступав і продовжував доводити своє. Склалося враження, що до цієї зустрічі хлопець підготувався заздалегідь. Так воно й було. Після кількох образливих слів на свою адресу хлопець дістав із портфеля книжку з кольоровими фотографіями засушених рослин і почав порівнювати їх із розкладеними на клейонці. Ця сцена привернула увагу багатьох, і навколо жінки з хлопцем зібралося вже кілька десятків людей.
Скажу відверто, сцена неприємна. І закінчилася вона тим, що жінка під загальне обурення свідків розмови забрала свій товар і зникла в переході до метро. Кілька бабусь, які теж поряд торгували висушеними травами, прикрили їх хто чим. А кілька людей ще якийсь час продовжували обговорювати інцидент. Практично схвалювали позицію молодого хлопця, який виявився не лише аспірантом біологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а й співробітником Інституту ботаніки. Отже, міг професійно відрізнити одну траву від іншої. Хтось пропонував йому викликати міліцію і навіть інспекцію з контролю за ліками. Інші були впевнені в тому, що з цим фальшивим товаром жінка через деякий час опиниться в іншому кінці міста.
І ось виникає два запитання: «Що спільного в цих трьох прикладах? Чому такі факти мають місце в нашому повсякденному житті?». Тим більше, що мова йде не просто про товар, а про товар, який належить до групи найбільш небезпечних. Це — ліки, це — життя, здоров’я людей, а відповідно, і безпека суспільства, країни. Що може бути більш відповідальним для збирачів, виробників і продавців, ніж висока гарантія якості лікувальних засобів? У таких випадках — один вихід — не знаєте, сумніваєтесь — не беріться.
Йдеться не тільки про службову та професійну відповідальність, а передусім — про мораль і совість тих, хто дозволяє собі подібне. Це ж злочин. Причому скоєний свідомо, заради власної наживи. Бо хіба ті, хто виробляє фальсифіковані ліки, хто їх продає навіть у державних аптеках, не знають, якої вони якості? Не знають, що їхнє застосування не дасть ніяких позитивних результатів і навіть може призвести до погіршення здоров’я, до побічних ускладнень? Не вірю, що вони цього не знають. Бо особисто стикався з такими фальсифікаторами-шахраями, які обдурювали і досі обдурюють хворих, наклеюючи на пляшечки ліків брехливу інформацію, видаючи себе за травознавців, знахарів, використовуючи для власної реклами прізвища відомих цілителів, марки їхніх аптек і друковані праці.
Але навіть коли ми знаємо, бачимо і розуміємо їхні шахрайські схеми, все одно не наважуємося вчинити так, як молодий аспірант. Тому й плодяться такі лжецілителі. Та найбільше вони шкодять народній медицині, дискредитують її. Бо не трави винні, а люди.
А хіба менше шкоди завдають різного роду інформаційно-рекламні видання, які поповнили ряди засобів масової інформації, що спеціалізуються на подібній тематиці? Навіть не треба бути професійним цілителем (з дипломом відповідного медичного закладу), щоб пересвідчитися в тому, що більшість рецептів у цих виданнях найбільше підходить під рубрику: «одна бабця рекомендувала».
Безперечно, є, були і будуть в Україні й бабці, й дідусі, які до народного цілительства мають і Божий дар, і генетичну родову спадковість, і багаторічний власний досвід, і — особливо, людську відповідальність за кожну рослинку, за кожну краплю, кожне слово, що їх використовують для лікування. Саме таким ми можемо довіряти турботу про наше здоров’я.
