«Корупція мови» та її небезпека
Проблема мови — і не тільки в Україні — виразно виявила ледве не пануючий політичний вимір. Таку обставину ніяк не назвеш випадковою. Мова завжди була одним із найважливіших інструментів можновладців. Почитайте нещодавно перекладену російською мовою книжку «Черная риторика: Власть и магия слова» Картстена Бредемайєра, тренера №1 в галузі комунікативної техніки для німецькомовної частини Європи. Він знає, що говорить. До того ж досвід ХХ століття та перших п’яти років нового віку показав, що політичне наповнення мови спроможне пригнічувати решту сфер її вживання або захоплювати та експлуатувати їх. Хіба не з цим ми стикаємося сьогодні, коли ніхто не в змозі «переговорити» наших політиків?
Тому доречно задатися питанням: яку мову нам нав’язують і якої мови позбавляють? Адже мова — це мої можливості. Знаменитий лінгвіст, філософ і державний діяч, один iз найвидатніших представників німецького класичного гуманізму Вільгельм фон Гумбольдт закликав пам’ятати: «Мова не тільки відображає світ, але й творить його, виконує думкотворну функцію. Де гине мова, гине й людина». Коротше кажучи, слова — це інструменти, за допомогою яких ми формуємо наш світ. Деякі метафізики вважають, що ми буквально будуємо світ iз наших слів. Але це, погодьтеся, предмет окремої розмови.
Ніхто не заперечуватиме, що ми маємо справу майже з неосяжною темою: мова, яка повертає нас до життя (мова любові); мова, яка нас зваблює; мова, якою нас принижують і навіть убивають (мова проклять і ненависті)... Вслухайтеся в мову, яка вас обволікає; вслухайтеся в умовчання, якими вас ізолюють; вслухайтеся в те, що робить з мови політика — і що ця мова, здавалося б, застосована як простий засіб політичної дії, робить із самого політика. Вслухайтеся, бо все це, читачі, торкається нас безпосередньо.
Хіба є більш злободенна тема в наш час безмежної (або уявної) свободи слова і перетворення засобів масової інформації на один iз найважливіших інструментів влади? Той, хто досконало володіє мовою, а тим більше знає її таємниці, має в політиці колосальну перевагу, здобуваючи в багатьох випадках вирішальну можливість поширювати і нав’язувати свої погляди, власні інтереси та ідеї, які їх обслуговують. Існує навіть цілий розділ лінгвістики, що вивчає зловживання мовою, коли вона використовується не для спілкування, а для брехні та панування. Оскільки є і такий соціокультурний феномен, як «корупція мови», що лежить в основі системи суспільного лицемірства. Однак я мушу визнати, що цей аспект залишається в Україні поза полем зору як експертів, так і політологів, журналістів.
Щоб читач краще зрозумів, про що йдеться, принагідно нагадаю: лицемірство — це поведінка, що прикриває нещирість, зловмисність удаваною щиросердістю, доброчесністю. Його можна почути і з вуст народних депутатів у парламенті, а також на всіляких мітингах, де виступають представники політичних партій. Лицемірство наочно проявляється і в період виборчих кампаній, коли ми спостерігаємо прорив до влади, до механізмів управління суспільством за рахунок цинічної експлуатації невдоволення мас. На зустрічах iз виборцями, диспутах у телестудіях можна зустріти претендентів на політичні ролі, що зривають аплодисменти і здобувають популярність за рахунок умілого солідаризування з невдоволенням присутніх, а то і його підстьобування.
Ось що писав з цього приводу Вадим Гетьман, «парламентарій року-96», якого торік посмертно удостоєно звання «Герой України». Його думка з брошури «Влада», як на мене, настільки психологічно цінна, що процитую її повністю: «Це дуже непросто—створювати нове законодавство, тому що на шляху завжди стоять різні сили, які своє небажання або нездатність враховувати нові політичні реалії часто компенсують на парламентській трибуні агресивним збудженням. Вважаю, пора вже прямо сказати і про те, що існує таке явище, як «корупція мови», коли замість серйозної відповідальної законотворчої роботи деякі представники політичних партій, групи людей, окремі політики, граючи на почуттях людей, роблять свою кар’єру, наживають політичний капітал». Врахуйте, перед нами не якась там здогадна думка, а безпосереднє враження дуже досвідченого і уважного народного депутата, з-під пера якого вийшла унікальна книжка «Як приймалась Конституція України». І не вірити йому в мене немає підстав.
Пам’ятною для автора є й одна з останніх телепередач «Свобода слова» на каналі ICTV, в центрі обговорення якої було питання надання в Україні російській мові статусу другої державної. Деякі з її учасників, що претендують на обрання до Верховної Ради, висловлювали своє гнівне невдоволення окремими аспектами мовної політики нової влади. Чому я кваліфікую ці дії як зловживання мовою в корисливих цілях? Тому що ті, хто їх застосовує, як правило, розраховують на миттєвий і меркантильний результат. Вони, наймовірніше, знають про справжній стан державної мови в нашій країні, про норми її захисту, передбачені чинним законодавством. Проте готові скандувати з непідробленою злістю найабсурдніші претензії на адресу будь-кого, якщо це їм допоможе злетіти на гребінь політики.
Давно встановлено: підтримання серед електорату високого тонусу невдоволення під час виборчих кампаній — неодмінна умова політиканства. Але дуже важливо вміти помічати й класти край каверзам і підступам чужої волі. Тут доречною є аналогія з правилами дорожнього руху. Якщо ви їх знаєте, вам значно легше їздити по місту, ніж людям, які не мають про них уявлення. У решти значно більше шансів потрапити в автокатастрофу.
Загалом «мовна боротьба за владу» зводиться до того, щоб утвердити й нав’язати співтовариству свої власні передумови, свою точку зору, своє використання мови і, отже, своє структурування соціальної дійсності.
Особливо значущою в політичній риториці, як і в мові реклами, є експлуатація емоційно збудливого компонента. Правда, в політиці він вживається найчастіше в негативному модусі («ворог народу», «зрадник національних інтересів», «корупціонер» тощо).
Але якщо окремі наші парламентарії, демонструючи несмак власного політичного почуття, з комічним пафосом моралізаторства «громлять» зі своїх високих трибун «засилля реклами», то це не повинно вводити нас в оману. Мова нинішньої політики точнісінько повторює мову реклами. І як остання настирливо і безсоромно пропонує абсолютно недоступні для переважної більшості речі, так і ці політики. До того ж їм, по суті, нічого рекламувати, хіба що власні амбіції. «Нова» агресивна посередність (у тому числі й політична) заявляє про себе найбільш простим чином: мовою брехливих, нездійсненних обіцянок, що розтікається по всьому простору нашого життя. У такому випадку важко розраховувати на довіру людей до політиків, яку по праву вважають «соціальним капіталом», «скріпами суспільства», вказуючи тим самим на виняткову важливість цієї невловимої складової людського життя.
Усе сказане з очевидністю доводить, як важливо політикам піклуватися про те, щоб здобути та зберегти добру думку оточуючих про себе, а це завжди в їхніх руках. Ось повчальний взірець того, як ставилися до лихослів’я чотири стародавніх філософи, яким розповіли, що серед людей про них ходять погані чутки. Платон відповів: «Ну що ж! Я буду поводитися так, що чуткам цим не стануть вірити». Арістотель: «Коли б це було правдою, то окрім лайки мене відлупцювали б ще палицями, щоб виправити». Епіктет: «Виходить, вони не знають інших моїх вад, бо говорили б про мене ще гірше». Тіт: «Якщо так говорять про мене з легковажності, то я залишаюся до цього байдужим; якщо зi злості — то таких людей я жалію; якщо оцінки їхні справедливі — я за них вдячний; якщо ж це не більше, ніж наклеп — то я його прощаю». Правда, слова мудреців спонукають серйозно замислитися?
Чи можна на цьому поставити крапку? Можна. Бо ніщо не заважає. Але мене так і тягне ось що додати. Бідність політики, в якій відсутність стратегії розвитку країни, оригінальності й політичної культури так часто компенсується агресивною збудженістю, знаходиться не випадково у відповідності з убогістю філософії. Адже політика завжди базується на певній філософії, а відомо, яка у політиків тепер «філософія». Ось чому критика політики не може бути завершеною, якщо вона не доводиться до критики її філософських засад. Як тут не згадати заклик критичного розуму: «Люди, не будьте наївними!» Адже наївні — найкращий об’єкт управління.
