Найбільшим розчаруванням для мене є крах усіх моїх надій
на гідне життя. Я близько 50 років працюю в народному господарстві, із
них 41 рік на шахтах Донбасу, багато років керівником середньої ланки.
Більше 20 років працюю, будучи на пенсії. 1991 року отримував пенсію 210
крб., а в 1999 році отримую 94 грн. За роки праці я назбирав і здав на
зберігання державі в Ощадбанк понад 30 тис. крб., які призначалися для
лікування сина — інваліда дитинства. Довгі роки за радянських часів мій
син проходив курс лікування в Загребі (Хорватія).
Нині я не маю можливості допомогти сину у придбанні досконалих
слухових апаратів. У той же час Президент і його оточення святкують «бенкет
під час чуми». Така наша дійсність.
Головною надією української незалежності має бути поліпшення
життя народу, а це можливо тільки за зміни Президента й уряду, зміни курсу
антинародних реформ, які проводяться. Тому ми всі сподіваємося, що здоровий
глузд переважає. Народ повинен 31 жовтня сказати своє слово, в іншому випадку,
як пише Лія Жулинська: «Може, дійсно треба міняти народ, який обирає собі
ось таких кострубатих керманичів».






