Криза театру чи театр кризи?
В Україні (час від часу) точаться розмови про кризу театру. Мені ж здається, що в театрі немає й не було кризи, але є більш небезпечна криза, що породжує решту криз. Я говорю не про відсутність драматургії, режисерів, акторів чи грошей. У нас театр не є вагомою часткою національної культури, а глядачі не відчувають великої потреби в театрі. Наша публіка не налаштована сприймати серйозно інші театральні жанри, окрім драматичного та оперного театрів. Насамперед це стосується такого виду театру, як театр ляльок. До нього ставляться, у найкращому разі, як до розважального закладу для дітей. До того ж наше суспільство пронизане корупцією та кумівством. Було б дивним, щоб ця біда не зачепила й театральний механізм... Так, він давно потребує нових налаштувань. Але не в сенсі «модніх» ще недавно — самоокупності, госпрозрахунку. (Коли наприкінці вісімдесятих років минулого століття ця «хвороба» багатьох у нас захопила, іноземці дуже дивувалися. Бо в них вважається за щастя мати дотацію, вони її домагаються всілякими засобами.)
Необхідна чітка державна система різної форми грантів, доплат, замовлень, пільг та знижок. Потрібно, щоб працював закон України про культуру. Тут доречно згадати вислів: «Не запитую, які у вас закони, запитую, як вони виконуються». Ці речі, гадаю, є зрозумілими кожному. Тільки побоююся, що театри знову «підштовхують» до госпрозрахункової моделі. Суттєво те, що, в принципі, по всій Україні затримується зарплата, а влітку — відпускні (й це на тлі безмежного розкошування купки людей, які постійно демонструються ЗМІ). А для багатьох заробітна плата — єдиний засіб існування... Мовчить профспілка культури, мовчить Національна спілка театральних діячів України. Та й їхні члени бояться звертатися по допомогу — «як би чого не вийшло». До речі, якщо закрити всі театри — нічого не трапиться. Просто народ стане неосвіченим. Але я не про це. Я — про локальні справи. Йтиметься про те, що кількість не завжди переходить у якість. Говорю про численні фестивалі театрів ляльок в Україні. Все було б чудовим, можна тільки радіти, якби не забаганка організаторів фестів (навіть найдрібніших) мати своє журі. Зазвичай вистави на конкурс не відбираються, мета і критерії таких фестивалів окреслені загальними словами, дуже рідко відбуваються професійні обговорення побаченого. І хоча номінацій буває занадто багато (і дивних номінацій), але визначення лауреатів по основних з них часто викликає ще більше здивування. І нерідко буває, що на інших подібних фестивалях, де інший склад журі, ці лауреати взагалі не номінуються. А в кулуарах найбільше критикуються. Багато вистав до театру ляльок, у класичному розумінні, взагалі не відносяться (хай буду ретроградом, але мені подобаються вистави, котрі створювалися 30 років тому).
В Україні (на державному рівні) ніхто театрами ляльок не опікується. Наприклад, в РФ у департаменті державної підтримки мистецтва є плани значущих заходів щодо театрів ляльок; діє «Всеросійський конкурс Національної премії «Золота маска». В країнах ЄС існують державні гранти для театрів, програми розвитку; відбуваються всесвітньо відомі фестивалі театрів граючої ляльки... Тому, як зазначає режисер Андрій Жолдак, ці театри «грають у Вищій лізі, а український — у любительській»!
«Публіка, — як пояснює Вікіпедія, — сукупність людей, що є об’єктом впливу мистецтва, пропаганди, реклами, літератури, розважальних заходів, просвіти». В іншому поясненні говориться: «Публіка — народ, що впливає на владу». І доки в Україні не складеться така публіка, доти вона буде театром кризи.
