Літери та самоідентифікація
У ході дискусії про проблему «перекладу» імен та прізвищ, яка розпочалася зі статті Володимира Лєсного «Як чуємо, так і пишемо?» (див. № 213), наші читачі порушили чимало інших цікавих питань: наскільки значущою може бути одна-єдина буква у прізвищі людини; існування своєрідної традиції помилкових перекладів власних імен; наскільки українською є традиція включати до складу повного імені по батькові тощо. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі ще кілька думок у рамках цієї дискусії.
Cтаття Владіміра (Володимира) Лєсного «Як чуємо, так і пишемо?» не те що спонукала мене до осмислення питання «перекладу» імен та прізвищ, а показала, що це питання хвилює не лише мене. Напевно воно зачепило чи не кожного другого українця (особливо в період зміни паспортів радянського зразка на український). Та я ще тоді не мав паспорта. Та й родом я не з Росії, не з Криму, та навіть не зі сходу України. Але навiть у Західній Україні питання «перекладу» не оминуло мене й мою родину.
У моїй родині плутанина відбулась навколо прізвища. Мій дід мав прізвище Закусило. Його пращури теж носили прізвище Закусило (хіба це не українське прізвище?). Але час приймає свої закони, а деякі «освітчені» працівники паспортного столу сумлінно їх втілюють у життя. Увесь свій вік, включно до 16-річчя, я був Вадимом Закусилом (погодьтеся: в імені закарбований характер, особистість), а тут раптом тобі видають паспорт Закусіла Вадима. У чому ж проблема? А в тому, що ще у школі на уроках російської мови мене змушували «перекладати» прізвище на російський зразок з використанням літери «і». У моєму свідоцтві про народження (а ми ж знаємо, що воно написане на «великорусском языке») теж закарбовано «Закусіло». В паспортах батьків, радянських, прізвище писалося українською через «и», а російською через «і». Видали ж їм паспорти громадян України вже з літерою «і» й в українському, й в російському написанні. Батьки цьому питанню не приділяють такої уваги, яку приділяю йому я. Але, як слушно зауважив В. Лєсной в своїй статті, вони жили в СРСР, а питання «перекладу» імен тоді не стояло, та й не могло стояти, адже навіщо, мовляв, Радянському Союзу українське написання прізвищ, коли практично вся документація велась російською.
Вийшло так, що мій батько носить прізвище Закусіло, а його рідній брат — Закусило. Особисто я в цьому логіки не бачу. Мені зараз 20 років, але ще досі я не поріднився зі своїм «новим» прізвищем, та й навряд це можливо. Так, я вважаю його чужим, так, я його обов’язково зміню на прізвище моїх пращурів, адже я хочу, щоб і діти мої, і діти моїх дітей носили дійсно українське прiзвище, а не зрусифіковане. І так воно буде. Адже змінюючи своє прізвище, ми втрачаємо своє коріння, а втративши коріння — втрачаємо самих себе, втрачаємо свою самоідентифікацію. І ось це питання, порушене В. Лєсним, за що йому подяка, має набагато глибшу проблему, ніж здається на перший погляд. І корені цієї проблеми потрібно вишукувати в нашій історії, спільній україно-російській історії. Тож якщо ми поглянемо на наше з росіянами співіснування, то одразу помітимо (це не потрібно зайвий раз доводити) одвічний утиск українців, який проявлявся в будь-яких формах і видах. Але торкнемося лише періоду комуністичного. Це не тому, що я не розуміюсь на історії (в житті я дотримуюсь принципу: хто не знає минулого, той не має майбутнього). Просто йдеться про інше. Після «червоного терору», голоду 1921—1922 років (генеральної репетиції Голодомору 33-го), Голодомору 1932—1933 років, репресій 1936—1937 років, Другої світової війни (в якій Україна зазнала найбільших втрат), Беріє-Жуковського указу 1944 року про намір депортувати всіх українців до Сибіру (лише доля, а, точніше, необхідна робоча сила на відбудову господарства, не дозволила здійснити цей злочин), післявоєнного голоду 1946—1947 років, масових репресій та концтаборів прийшов кінець «імперії». Імперії, яка будувалась протягом всього існування нашого східного сусіда, й будьте певні, що будується й надалі, лише методи трішки змінила.
І, якщо ви звернете увагу, то помітите, що проблема «перекладу» імен та прізвищ з’явилась саме в 1990-х роках, а зараз набрала ще більшої сили. Чи не спадає вам на думку, що це — ще один iз імперських методів боротьби з українцями як нацією, з нашою незалежністю та самоідентифікацією? Адже хто ми такі, якщо з гордістю не називаємо себе українцями, не називаємо себе ім’ям своїх пращурів. Я гадаю, що кожен вправі сам обирати собі ім’я, з яким йому жити, мову, якою йому говорити; але нехай цей вибір буде обгрунтований та здійснюється з однією лише думкою — думкою про своїх предків, думкою про своїх нащадків...
