Людина «залізної волі»

Ярослав Стецько був постаттю, яка залишила слід у кількох епохах державотворення, проте й нині про нього мало знають в Україні. Ярослав Стецько — прем’єр-міністр Української держави, проголошеної 30 червня 1941 року, провідник Організації українських націоналістів (ОУН) та президент Антибільшовицького блоку народів (АБН).

«ОТРУЮВАЧ ДУШ»

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу 1936 року, тоді 24-річний Стецько опинився на лаві підсудних у «Львівському процесі Степана Бандери й товаришів». На процесі судили весь Крайовий провід ОУН, і Стецько був наймолодшим серед підсудних.

На ту пору в послужному списку Ярослава було видання кількох підпільних газет та керівництво ідеологічною референтурою ОУН на Галичині. Під час слідства Стецько пережив одне з найтяжчих випробувань — понад 200 годин, тобто дев’ять діб без сну, сидячи на табуреті. Проте ні це, ні інші тортури не змусили його дати свідчень, відтак ув’язнені націоналісти довірили йому вести «внутрішній» трибунал над друзями, які не витримали допитів.

Між іншим, уже на суді Стецько вразив присутніх, коли зізнався, що належить до ОУН — під час слідства поліція не змогла в буквальному розумінні «вибити» у нього цієї інформації. Маючи можливість під час судового процесу в присутності журналістів свідчити про переконання, Стецько сповна використав цю нагоду й добровільно заявив про свою діяльність в ОУН. Не поліція чи інші чинники, але власне сумління керувало діями молодого Ярослава. Таку саму поведінку продемонструвала і його матір, коли під час слідства відвідала сина у в’язниці. Тоді її повідомили, що зустріч відбудеться крізь ґрати. На це вона відповіла: «Мій син — не злочинець, щоб ви мені його показували через клітку», — і відмовилася від побачення.

На самому суді польський прокурор інкримінував оунівцям підготовку і здійснення низки атентатів, але студента філософії та права Краківського та Львівського університетів Ярослава Стецька прокурор обвинувачував у «затруєнні душ української суспільності». Це стосувалося й Володимира Яніва, який уже пізніше, після відбуття покарання, стане ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені й одним із найвідоміших українських інтелектуалів діаспори.

А тоді, на львівському процесі, захисник Стецька та Яніва — Володимир Старосольський заявив: «В ОУН вони обоє займалися ідеологією українського націоналізму. Одначе, всупереч їхній волі, я проситиму, щоб суд звільнив їх обох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому разі, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, — про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реагувати на становище, на дійсність є для молодої генерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва моїх підзахисних вибрали з-поміж усіх тих обов’язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов’язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов’язок — знайти розумне розв’язання проблеми цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває весь світ, а українська нація зокрема...»

Суд дослухався до слів адвоката, і Стецько отримав лише п’ятилітній термін, який за амністією було ще вдвічі скорочено. Але й навіть цей короткий час Ярослав Стецько використав сповна. В ув’язненні він очолив Провід українських націоналістів-політв’язнів у польських тюрмах та організовував акції проти свавілля адміністрації тюрми, самоосвітні курси й навіть видання підпільного часопису «Непоборні», який виходив на цигарковому папері.

29-РІЧНИЙ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР

Опинившись на волі, Ярослав Стецько надовго в Україні не затримався — його викликав за кордон Євген Коновалець, який готував ІІ Великий збір ОУН. Волею долі Коновалець до збору не дожив, зате Стецько відігравав на ньому помітну роль. Секретар Збору, голова резолюційної комісії, а ще праця в трьох із чотирьох інших комісій — усі ці функції виконував Ярослав Стецько.

Коли ж відбувся розкол Організації на бандерівців та мельниківців, то Стецько не лише підтримає перших, а й стане заступником Бандери. Найбільшим його чином, що увійшов в історію, є проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави. Лише литовці спромоглися на подібний вчинок, незважаючи на німецьку окупацію. Але Литва перед тим уже мала свою державність, а у Львові виклик нацистській владі кинула ОУН із двадцятидев’ятирічним Ярославом Стецьком. Його ж було обрано головою уряду — Українського Державного Правління.

Німці не церемонячись заарештували Стецька і Бандеру, проте українці засвідчили свою державницьку позицію. І, як пізніше свідчив сам Стецько: «Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Навіть перебуваючи під слідством у гестапо, Стецько відчував свою відповідальність як керівник хай і ліквідованого й ніким не визнаного, але українського уряду. За воєнного часу йому довелося довго бути в ув’язненні у концтаборі Заксенхаузен, де перебували політичні опоненти Третього рейху. Уже у вересні 1944-го, коли Червона армія відвоювала майже всю територію України, нацисти звільнили провідників ОУН із концтабору й утримували їх під Берліном. Стецько не гаяв часу на ув’язнення, тому при першій-ліпшій нагоді втік в американську зону. Це коштувало йому важкого поранення, але й воно не знеохотило до продовження боротьби уже проти нового окупанта — Радянського Союзу.

«МАКЛЕР БЕЗ ДЕРЖАВИ»

Коли на львівському судовому процесі Стецько заявив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...», — це скидалося на нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже за десять років, 1946-го, йому вдалося створити потужну міжнародну організацію — Антибільшовицький блок народів.

Його першими політичними союзниками були Франко і Чан Кай-ші. Завдяки цьому відбулося підписання домовленості з Китайською антикомуністичною лігою на Тайвані про співпрацю і створення в столиці країни, Тайбеї, місії АБН (1957—1960). Там же 1967 року було засновано «Світову антикомуністичну лігу», в яку входили представники понад 60-ти національностей. Сам Стецько був постійним членом керівного органу — екзекутиви Ліги. З ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська Рада Свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії.

На ту пору Стецько також очолив ОУН (бандерівців) і найдовше в історії керував цією структурою — від 1968 до 1986 року.

Він був не лише організатором, а й успішним політтехнологом. Прес-конференція Хрущова в Стокгольмі 1964 року з нагоди відвідин цієї країни перетворилася на брутальну критику націоналістів, адже напередодні Стецько відвідав із вінком могилу Карла ХІІ. Після цих подій спікер парламенту Данії свідомо організував прес-конференцію з Ярославом Стецьком як прем’єр-міністром, який репрезентує українську націю.

Його харизму визнавали державні діячі багатьох країн. Під упливом Стецька генеральний секретар НАТО Джон Гекет написав книжку «Третя світова війна», де змоделював ситуацію, що українські націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька офіційно в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Чорним морем — щоб той міг побачити береги України й набрати морської води своєї Батьківщини.

Я. Стецько був приятелем багатьох авторитетних політичних діячів світу. До нього зверталися по допомогу представники різних націй, яким з різних причин було потрібно звернутися до світових лідерів. Ярослав Стецько радо допомагав, а про себе казав, що він «маклер без держави», адже допомагає іншим державам тоді, коли його нація сама не має державності.

Запорукою успіху Стецька була «залізна воля», яка давала змогу, як він сам казав, «міряти сили не реальним, а бажаним». З огляду на авторитет, який мав на Заході Ярослав Стецько, його міг випередити лише інший уродженець Тернопільщини — Патріарх Йосип Сліпий, який, вирвавшись із радянського ув’язнення, завжди порушував національне та релігійне українське питання на різних світових форумах.

Якось, летячи на чергову міжнародну зустріч, Стецько мав проблеми в аеропорту з металошукачем, який чотири рази подавав сигнал про наявність металу. Я. Стецько з гумором згадував: «Здивованим контролерам я врешті сказав, що в мене, крім залізної волі, нічого металевого нема... Контролер усміхнувся і пропустив мене до літака».

ДОВIДКА «Дня»

19 січня 1912 р. — у сім’ї священика народився Ярослав Стецько. За офіційними відомостями — у Тернополі, за інформацією дослідників — у селі Великий Глибочок, за 10 км від Тернополя.

1929—1934 рр. — після закінчення Тернопільської гімназії вивчав право й філософію в Краківському та Львівському університетах.

1930 — окружний провідник ОУН на Тернопільщині.

З 1932 р. — член Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічний референт та редактор підпільних націоналістичних видань.

1934 — заарештований і підданий під час досудового слідства тортурам. Свідчень поліції не дав.

1936 — засуджений польським судом на п’ять років ув’язнення, з якого вийшов завдяки амністії 1937 року. У тюрмі очолив Провід українських націоналістів-політв’язнів.

1938 — один із організаторів ІІ (Римського) Великого збору ОУН.

1940 — один з ініціаторів створення Революційного Проводу ОУН, у квітні того ж року — його обрано заступником Степана Бандери.

30 червня 1941 р. — Я. Стецько проголошує Акт відновлення Української держави. Його обрано головою Українського Державного Правління.

1941—1944 рр. — відбуває ув’язнення, здебільшого в концтаборі Заксенхаузен. Під час втечі, потрапивши під бомбування американської авіації, був важко поранений.

1945 — Крайова конференція ОУН (б) обирає Ярослава Стецька членом бюро Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич.

1946 — Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів, президентом якого був до кінця життя.

1968 — Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН (б).

1967 — один з ініціаторів створення «Світової антикомуністичної ліги» (WACL), у якій був постійним членом екзекутиви.

5 липня 1986 р. — Я. Стецько помер у Мюнхені, де його поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф.