Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Марія унд Марія

22 вересня, 2001 - 00:00


Ессе Василя Бабія з Богородчан Івано- Франківської області «День» розпочинає серію публікацій творчих робіт фіналістів та призерів конкурсу «Україна — Німеччина: Що було? Що є? Що буде?», який проводиться нашою газетою спільно з Гете- інститутом в Україні. Як ми вже повідомляли, третього жовтня, у День об’єднання Німеччини, будуть оголошені призери цього конкурсу. Їхнім роботам «День» присвятить цілий п’ятничний розворот. Усього ж на конкурс надійшло близько 250 робіт з усіх куточків нашої країни від людей різного віку і різного фаху. Нагадаємо, що у конкурсі було три номінації — літературний конкурс українською мовою та німецькою, а також фотоконкурс. Пан Василь взяв участь у першій з них — і потрапив до фіналу. У своєму листі, що супроводжував матеріал, він написав: «Ця історія про двох Марій мені дуже близька. Хочу, щоб і ви знали її. Взагалі, маю матеріал для великої книжки про стосунки українців та німців на Прикарпатті. Недавно видав книгу про одного німецького пастора на прохання німців «Бог чує молитви».

Ця історія дивна й цікава. У ній вигадливо і майже фантастично переплелося минуле, нинішнє і, гадаємо, майбутнє. Тут є те, «Що було? Що є? Що буде?».

Отже, що було. А була собі Марійка, що жила в одному із сіл богородчанщини. У 1941 році її вивезли до Німеччини. Родина залишилася далеко, але несподівано (дарунок Долі!) вона потрапила в німецьку сім’ю Кноблохів. Життя інколи буває приємною річчю: жінку, яка жила в цій сім’ї, також звали Марією. Невдовзі Марія народила сина, якого назвали Пітером. Марійка стала нянькою для нього і для його чотирирічного братика. Та що там: вона стала повноправним членом сім’ї Кноблохів, її оточували увагою й теплом своїх сердець.

Десь ішла кривава війна, яку затіяли зловісні сили, а в цій німецькій сім’ї існувала майже ідилія. Діти не засинали без Марійчиних українських казок і колискових.

Війна закінчилася. Вдома на Марійку чекали рідні. Але й ці люди, з якими прожила під одним дахом майже чотири роки, прив’язалися до лагідної української дівчини. Пропонували їй купити землю, видати тут заміж — тільки б залишилася. Не могла. Сльоза прощання затуманила добрі обличчя членів сім’ї Кноблохів. Улітку 1945 року, а саме на день Успіння Богородиці, 28 серпня, на день святої Марії, Марійка була вдома.

...Час, як плугом, відорав п’ятдесят п’ять літ. І знову було літо. Уже 2000 року. Цього разу були сльози радості від зустрічі вже немолодої жінки Марії і літнього Пітера Кноблоха, якого вона вибавила у воєнне лихоліття в німецькому селі Альбік, що недалеко від Майнца. Боже! Цей симпатичний, сивуватий чоловік — то є той маленький Пітер, якого знала? О, майн Гот! Невже це фрау Марія? Дива дивні на цьому світі. Українка щиро вітає на своїй вільній землі німця Пітера. Яка радість!

Пітер приїхав зі своєю дружиною — англійкою. Було трохи боязко на українській землі. Європа ще погано знає про нас, а як знає — то ... погане. Але щирість людей, з якими він зустрівся, потрохи розтопила крижані осколки недовіри.

Спогади... спогади... Давно вже нема фрау Марії, матері Пітера. В Україну він приїхав до своєї другої матері — українки. Він так і казав: «Марія унд Марія». Марія і Марія. І ніяких кордонів, жодних умовностей. Просто Бог звів добрих людей: українців і німців. Колись Марія почувала себе як вдома там, у Німеччині, тепер Пітер став майже відразу своїм у цій українській сім’ї Гринишиних.

Він такий до всього уважний, щось занотовує собі до блокнота. Його возили по богородчанському краю: фотоапарат у нього не відпочивав; питання, питання, записи, інтерес до всього.

Повезли в село Горохолине. Тут помітні сліди німців- колоністів, які проживали з 1803 року до Другої світової війни. Ось їхня кірха, пам’ятник про перебування в селі, гарно впорядковане місце вічного спочинку багатьох поколінь німців. А ще — їхні добрі справи досі живуть у селі. Наприклад, Рудольф Штайнінгер заснував за свій рахунок щорічну стипендію для кращих учнів місцевої школи. Благородний жест справжнього благодійництва, добра і щедра рука допомоги й гуманності.

...Приїхав Пітер Кноблох до своєї неньки Марії — всі плакали. Від’їжджав — плакали розчулено: жаль розлучатися. Та ця історія не має закінчення, як не має його істинна людська дружба, ота славнозвісна «фройншафт», але вже на новому, більш гуманному витку стосунків між незалежними державами: Німеччиною й Україною.

Прості люди дають зразки такої щирої дружби. Німці — народ високої європейської гуманної культури. Колишні провини обернули у сплату допомог остарбайтерам. Це — зразок нормальних людських стосунків у християнському вимірі по найвищій Господній науці любові.

...Пітер Кноблох подарував Марії... корову. Це якоюсь мірою і минулий, і нинішній символ села. Її внучці Наталці купив комп’ютер. Це вже символ майбутнього України. Платить за її навчання німецької мови. Хоче, щоб вона поїхала вчитися до Німеччини.

Збирається поїхати в село Альбік і сама Марія, щоб зустрітися зі своєю молодістю, вклонитися праху фрау Марії і Пітерового батька, маминого дядька, також Пітера, який її дуже шанував.

Прийшов час пошанувати один одного: українці — німців, а вони — нас. І платити: добром за добро, любов’ю за любов. То є найвище веління часу — нового віку.

Василь БАБІЙ, Богородчани, Івано-Франківська обл.
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ