Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Мій райдужний перший

12 листопада, 2010 - 00:00

Так далеко-далеко той веселковий день. Так далеко, що коли вдивляюся в нього своїм внутрішнім зором, то аж в очах тьмяніє й на обрії мерехтить фата-моргана. А тоді раптом немовби починає бігти дивовижний фільм, такий барвистий і милий, що від нього перехоплює подих і хочеться записати свої враження, бо не часто випадає в житті такий день, такий Перший Листопад...

Ось я стою під дзвіницею в Покропивній, повіт Тернопіль. Дзвіниця — цегляна, білотинькована стіна, в якій велика півкругла брама і над брамою в тій стіні — три вікна. У вікнах п’ять дзвонів: в одному той найбільший, у двох інших по двоє менших... Від них звисають шнури, і коли їх тягнути — чавунні акорди летять на далекі поля. Давно дзвонять ці дзвони, бо шнури повитирали на підвіконнях тиньк, а потім поврізувалися глибокими рівцями в яскраво-червону цеглу.

Дзвони Покропивної — цінні дзвони... Коли 1915 року вояки царської армії, зайнявши Галичину, забирали їх, я ще досі чую той плач-рев села, що в ньому зійшлися всі, від старого до малого, — і безсило дивилися, як зелені мундири спускали на мотуззі його скарби, як повкладали їх на вози й повезли... Та потім відійшли, і хтось приніс у село звістку, що десь там, у Калуші — далеченько від Покропивної, — в Калуші чи Войнилові всі дзвони збереглися, і можна їх забрати. Аж не вірилося в таке диво, але мій батько, парох Покропивної, та півсела поїхали... Всі їх чекали-виглядали. Знайшли? Дістали? Везуть?

Та якось одного дня на «гостинниці» з боку від Києва завидніла валка: Їдуть! Їду-у-уть, чуєте?! Кидали все, жінки на бігу закидали хустки на голову. Вводили, як дорогих гостей у село, підносили, немов коштовності, на шнурах на порожню дзвіницю, найстатечніші ѓазди завішували, злазили, приглядалися: утирали піт з облич і непрошені сльози з очей. Нові-новісінькі посторонки звисали з дзвонів, але ніхто не наважувався піднімати руку по велику честь. І тільки старий дяк, старий Петро Бачинський, який уже майже не бачив, але пучками намацував кожну поліплену сторінку в рукописному Часослові, — підійшов до священних дзвонів, перехрестився і стиснув шнури у двох руках так, як стискав їх десятиріччями, — і потягнув щосили. Дзвін гойднувся врізнобіч, гойднулися й менші, — і враз, Матінко Божа, що це?! Дзвони грають, а народ плаче, аж земля стогне, аж на груди собі падає, аж до мурави хилиться... А тільки тепер Покропивна плаче з радості — і теж я, тоді 11-річний хлопчина, плачу разом з усіма, аж руками очі витираю...

А тепер я стою під дзвіницею з того боку від битого шляху. Я вже постаршав, мені пішло на 14-й рік, і я з братами приїхав із Тернополя, бо там щось таке діялося, що навчання в жовтні припинили, казали, дадуть знати, коли треба привезти хлопців. Щось таки коїлося: батько кудись і чогось до Тернополя щодень-щодва їздив, до батька приходив син коваля теолог Теодор, і вони вечорами щось обговорювали в канцелярії ...

А того дня я опинився під дзвіницею не випадково. У хаті, на парафії, зранку було наче на ярмарку: приходять, відходять, викрикують, прилітають звідкись різні вісті. Щось неймовірне: теолог Теодор пропав із села, десь поділись і знайомі хлопці, Дмитро Кутний та Микола Лялька, пішов кудись студент-осьмак Сильвестер Кушнір, подалися до Тернополя ѓазди Гринько Поворозник та Іван Бачинський. Горак уже не війт, і печатку села перебрав Михайло Партак; Демко Кріль, який сватався до стрункої дяківни Стефи, командує постерунком жандармерії в Кізлові. Мої молодші брати, може, не розуміють, але я вже знаю: це вже немає віднині Австрії, а є Україна! Є Україна! Україна, яку я так щиро полюбив від першої гімназійної два роки тому у Львові, яку омріяв, яка сяяла над моїми думами та мріями ясним сонцем! Яка радість настала!

Тоді я ніби втратив лік часу. Батько, люди, вози, коні — все в русі. У русі, над яким дивно пливе гомін дзвонів із недалекої дзвіниці, — і я біжу туди. Бачу старенького, сивого дяка Петра Бачинського, який обома руками тримає, тягне до себе й випускає шнури дзвонів. Старий без шапки, і волосся його розвівається від вітру, обличчя підняте до неба, й по ньому течуть сльози, а з-під дзвонів пливе щось таке, що я тільки ніби й сам гуду від повного і святкового реву дзвонів Покропивної. На тому боці дзвіниці свіжий шмат паперу, а коли підходжу до нього й читаю, одним духом біжу до хати, бо там у мене заповітні нотатки.

...Не пам’ятаю цих слів — і не збираюся їх вигадувати. Нотатку з відписом відозви — першої відозви західної області Української Народної Республіки — возив із собою роками, але в шостому чи сьомому класі загубилася в бурсі разом з іншими книжками, що теж були там. Та й понині щоразу першого листопада переді мною постає картина: дзвони ревуть осанну над Покропивною, сльози радості пливуть по обличчю старого дяка-патріота Петра Бачинського.

І та картина — це мій веселковий день. Хто пережив його — той одержав велике щастя від Бога. Ніколи не віддячу Йому за той день, що був осяяний сонцем. Бо далі пішли інакші, страшні й жахливі дні — та все одно пронизані тим сонцем, що осяває моє життя й досі.

Анатоль КУРДИДИК, Канада
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments