Замість плекати й виховувати щирих патріотів Матері-України, ми вирощуємо сварливих партійців та патріотів рідних загумінків, що зменшують у своїй вузькій уяві велику й багату Україну до своєї волости.
Іван Лютий-Лютенко, український військовий та громадський діяч, підприємець, меценат

«Мій рідний край, мої предки»

Про долю оперної співачки Іри Маланюк
9 квітня, 2021 - 11:10
ІРА МАЛАНЮК

Іра Маланюк (1919—2009) — відома оперна співачка українського походження, яка жила і померла в Австрії, близька родичка Соломії Крушельницької. Свій життєвий і творчий шлях описала в автобіографічному творі «Голос серця» (Ira Malaniuk. Stimme des Herzens, 1998). Нижче подаємо скорочено перший розділ твору в перекладі з німецької мови Михайла Падури:

«ОТЖЕ, Я НЕ ПОЛЬКА»

П’ятниця, 1 листопада 1996 року. З якою радістю я чекала цього дня: Мистецькі діалоги, на які мене запросили «Друзі Віденської державної опери», мали передаватися по радіо. Природно, я сповістила про це своїх знайомих в усій Австрії.

Диктор по радіо повідомив: «Полька меццо-сопрано Іра Маланюк дає інтерв’ю...» Радість від «мого» виступу була затьмарена. Що ж, власне, було хибним у тому повідомленні і чому мене так вразила ця помилка?

Отже, я не полька, хоч моє місце народження справді було у тодішній Польщі. Окремі мої предки походять з Австрії, і ця країна вже кілька десятиліть є моєю другою Батьківщиною, а Відень — моє місце проживання, яке я люблю, але: я — українка, і я надто щаслива, що посол України у Відні особисто був присутній на передачі про мене зі мною.

Невеличке помилкове повідомлення по радіо спонукало мене до того, щоб описати свою історію життя, а заодно багато чого з історії моєї Батьківщини за останні вісімдесят років. Які ж особливості виявляє Україна, чому не можна нас ні з росіянами, ні з поляками скидати до однієї купи?

Це передусім мова, яка хоч пишеться кирилицею, але від російської докорінно різниться. Українська (або русинська) мова витворилася на початку XIХ століття — особливо завдяки геніальному поетові Тарасові Шевченку — як окрема писемна мова. В процесі широкого зросійщення за царів (що в нашому столітті повторилося у ще брутальнішій формі як сталінські «чистки») українська мова зневажалася багато десятиріч як «малоросійський діалект», а зрештою була заборонена. При тому вона не є жодним діалектом, і аж ніяк не «окраїнний витвір»: українська мова, якою розмовляють понад 40 мільйонів людей в Україні (а інші 2 мільйони в діаспорі), напевно, може претендувати на статус окремої мови. Тісно мова пов’язана з окремою українською конфесією, тому що її коріння лежить у церковнослов’янській мові. Більшість українців віддавна належали до Православної церкви. У моїх рідних краях, в Західній Україні, витворилася через унію в Бересті кінця XVI століття окрема форма католицизму. 1596 року кілька православних ієрархів стали під опіку Папи Римського, визнавши основні засади римських догматів. Окремішність української чи греко-католицької церкви (переважно якраз вона терпіла від царського, а потім сталінського ярма) — це і сьогодні ще її власна духовна організація, слов’янська літургія і відсутність целібату. Останнє забезпечувало Україні приріст інтелігенції. Це була добра традиція, яка також у моїй родині була звичаєм у багатьох поколінь, і щоразу один із синів приймав духовний сан.

Моїх предків з материнського боку я можу простежити аж до XVIII століття: серед них герцог фон Гюз, який заявив про свої претензії на французький трон і в ході революційної смути 1792 року втечею рятувався до Австрії. За порадою цісаря Франца І він виїхав до Угорщини, і щоб замести свої сліди, прибрав собі ім’я «фон Кіш». Його дочка Франциска фон Кіш, моя прапрабабуся, родом з угорського Коморна, вийшла заміж за німця Кайзера фон Кайзерсгаймба. Їх дочка Амалія, народжена 1818 року в Карлсбаді, одружилася з ц.-к майором Нікалаусом рицарем фон Ключаріч (1807—1893), за яким вона пішла до Відня. Габрієла фон Ключаріч (1858—1944), що була дев’ятою дитиною від цього шлюбу, була моєю бабусею. Шестилітньою вона втратила свою матір і виховувалася у Гернальсі в інтернаті для офіцерських дочок. У своєму родинному місті Відні вона познайомилася з українським студентом медицини Олександром Мар’яном Жуковським, який після закінчення студій у 1883 році обвінчався з нею в греко-католицькій церкві Св. Варвари у Відні. Молоде подружжя виїхало в Галичину, спочатку в рідне село мого діда — Глушків. Тут проживав батько мого дідуся, священник; у Сороках, за кілька кілометрів звідти, його сестра була замужем за священником на ім’я Могильницький. Згодом мій дідусь став головним лікарем дирекції залізниці в Станіславові, де я мала народитися.

Восени 1995 року я здійснила своє довгождане бажання і відвідала свою колишню батьківщину. Я летіла літаком через Варшаву до Львова, де я відвідала кількох родичів, а звідти на машині я поїхала далі до Станіславова. Я побачила моїх батьків, школу, рідні місця — і все було у такому страшно занедбаному стані, що я вирішила ніколи більше не повертатися сюди.

«УКРАЇНСЬКА ОДІССЕЯ»

Глушків на Поділлі. Як взагалі моя родина попала в цю далеку місцевість? Розповідають, що один із моїх предків, Василь Жуковський, підтримував українського художника і народного поета Тараса Шевченка, і за це його заслали на Поділля. Історія моєї родини цим епізодом дуже тісно пов’язана з визвольною боротьбою мого народу.

Тарас Григорович Шевченко з’явився на світ 1814 року в родині кріпаків. Козачком помандрував зі своїм паном до Санкт-Петербурга, де звернули увагу на малолітнього художника. Жуковський, на той час дуже авторитетний художник, попросив художника Карла Брюллова намалювати його портрет; за виторг від продажу картини викупили у 1838 році Шевченка з кріпацтва.

Не лише мій дід з материнського боку, а й мій батько Йосиф (Осип) Маланюк був сином священника — і також був лікарем. Сестра мого батька вийшла заміж за греко-католицького священника. Із долі їх трьох синів — інженера шляхобудування Климента, математика Олександра та священника Романа Монцибовичів — можна зрозуміти історичну трагедію, яку належало б назвати «українською одіссеєю».

Перші два сини у 1943 році вступили до української дивізії «Галичина», сформованої Гітлером (хоч вони були не так за Гітлера, як проти росіян), і попали в італійський полон. Як польських громадян, під кінець війни їх відпустили до Англії. Тут вони мусили докласти багато зусиль, щоб нострифікувати свої дипломи. І вони зробили це, а Олександр навіть став професором математики. Климент у Лондоні познайомився зі своєю дружиною, теж українкою, яка колись у Львові мешкала від нього за кілька будинків, але ніколи вони там не зустрічалися. Її батьки мали крамницю з релігійними предметами — і цього було для росіян досить, щоб родину «капіталіста» заслати у табір Ташкента, де вони мучилися довгі десять років.

Третій син, священник Роман, не проходив, природно, жодної військової служби. Був арештований росіянами у Львові й депортований до Сибіру, де провів дванадцять років у таборі на важких примусових роботах. З багатьох вражаючих історій, які він розповідав зі свого ув’язнення, я переповім тільки таку: одної ночі його збудили зі сну і покликали на роди дитини. Мати, яка лежала в останніх переймах, була не хто інша, як дружина начальника табору. Незважаючи на совітську заборону релігії, вона наполягала на тому, щоб її дитину таємно охрестили. Якщо б справа сплила, то Роман поплатився б своїм життям.

Також моя кузина Олександра Блавацька мусила провести понад десять років у страшних сибірських таборах. А причина її ув’язнення? Коли український митрополит Шептицький помер у 1944 році, вона разом з іншими студентами організувала похоронну процесію за ним. Росіяни пильнували за цією національною маніфестацією, і в 1945 році більшість її учасників були заарештовані.

Звідки взялася моя любов до опери, яка з самого раннього дитинства стала моєю провідною зіркою, я не можу сказати. Правда, моя одна родичка досягла світової слави як оперна співачка: Соломія Крушельницька. Вона була дочкою брата моєї бабусі Маланюк, отже кузиною мого батька. Крушельницька і я — ми ніколи не підтримували між собою жодних стосунків, я ніколи не зустрічалася з нею і не бачила її на сцені, але, можливо, у мені щось тече з її театральної крові? 1872 року Соломія народилася в українському Тернополі, вчилася у Львові та Мілані, стала першою сопрано Варшавської опери, перед тим як до неї прийшла всесвітня слава у Міланській «Ла Скала». Тут вона була першою Батерфляй після невдалої прем’єри, її партнерами у переробленій версії були Джовані Ценателло і Джузеппе де Лука. Вона була на гастролях у Буенос-Айресі, Сполучених Штатах Америки та в багатьох великих європейських театрах. Більшість часу свого життя вона провела в Італії і там співала також з польським басом Адамом Дідуром, моїм пізнішим учителем. У Мілані Соломія Крушельницька в кінці своєї кар’єри працювала теж викладачем співу. Незадовго до Другої світової війни вона повернулася до Львова, де в 1952 році померла бездітною.

У її помешканні у Львові недавно було відкрито маленький музей, де я своїй великій «невідомій» родичці віддала шану під час останніх відвідин моєї Батьківщини.

Михайло ПАДУРА, Львів
Газета: 
Рубрика: