Моя бабуся вже не дивиться новин...
Українці! У 2004 році, стоявши на Майдані Незалежності з вірою в серці і надією в очах, ви сподівались, що щось в цьому житті все ж таки залежить від вас. Більшість з ностальгією зараз згадує ці часи. Я пам’ятаю, що у цьому такому вже далекому 2004 році моя бабуся не пропускала жодного випуску новин. Я чомусь не усвідомлювала: «А навіщо їй це все?». Пройшло вже шість років і я зрозуміла атмосферу, яка панувала тоді в моєму домі. Бо «сила однієї людини, що вірить, є більшою від сили 99 людей, які тільки думають».
Багато води сплило відтоді, може, декого уже й не має з нами, а дух свободи і гордість, яка так охоплювала усіх свідомих українців в морозні дні на Майдані — також залишилась в далекому минулому. Чому ж ви забули, що любов до Батьківщини — це єдина наша невзаємна любов, але ж «той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може». Той, хто зневажає землю своїх батьків, історію, мову — ніколи не знатиме спокою. Чому ж ви про це забули? Ви стояли на Майдані не за Ющенка чи ще когось іншого, ви стояли з любові до своєї країни. Ви хотіли зробити її кращою для ваших дітей і внуків. Ви пишались собою, своїми вчинками і вірили... Ви допомагали один одному добрим словом, усмішкою, гарячим чаєм, ви тримали за руку незнайому людину і відчували єдність великої родини. Як Довженко колись писав: «Жива душа народна, жива, неподоланна!»
Але за вікном 2010 рік і моя бабуся вже не дивиться новин. Важко, коли ваші мрії знищуються кулуарними розмовами політиків, які не гідні навіть проживати на цій священній землі. Коли закрадається така нестерпно болюча думка, що все було даремно. Моя бабця ніколи цього не визнає, але це дуже легко побачити в її очах. Очах, які колись були сповнені незрозумілою радістю, а зараз повні зневіри...
Рідні українці, зараз ви почуваєтесь покинутими, самотніми, обманутими. Від Майдану у вас залишилась лише болюча ностальгія і ненависть до певних політиків. Але ж любов до рідного краю не залежить від жодних майданів чи голосувань, — вона живе у серці. Ви не вибирали собі країну, але ви, саме ви можете зробити її кращою. Ця гордість нікуди не зникла, її лише приспали певні політичні чи економічні обставини. Ви залишились такими ж, як були шість років тому. Тільки у вас більше гіркого досвіду.
Але все приходить з часом, і пошли ж нам, Господи, усім сили, щоб ми змогли зробити все від нас можливе. Щоб ми не перетворились на німих рабів, щоб завжди пам’ятали слова Василя Симоненка, який щиро, віддано і до кінця життя вірив: «НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ! НІХТО НЕ ПЕРЕКРЕСЛИТЬ МІЙ НАРОД».
