Мутація пам’яті
Боюся одного, аби багатомісячна і так необхідна розмова про пам’ять одних і безпам’ятство інших, що активно велася на усіх рівнях, у тому числі й у газеті «День», у зв’язку із 75 річницею Голодомору-геноциду, не стала ситуативною, тимчасовою і — найстрашніше! — лукавою та показушною кампанією. Мовляв, поговорили і досить, є важливіші справи. На жаль, багато хто хоче, щоб саме так і було.
Дехто не може усвідомити, що ми живемо, поки пам’ятаємо, як люди, як нація, як народ. Ми не перші на цій землі, і не останні. Були до нас, і будуть після нас. А ми між ними як місток поколінь. Як живий ланцюг, у якому кожна ланка не просто потрібна, а доленосна. І збереження їх — це збереження родового коду і коду нації. Тож пам’ять — найкоштовніший родинний скарб, який обов’язково має передаватися у спадок. Пам’яті, як і совісті, не буває багато. Мені здається, що ці два почуття існують у наших серцях і душах поруч. Вони як індикатори нашої людськості, що постійно нас тестують. Хочемо ми цього чи ні. Хіба не картаємо ми сьогодні себе за те, що не розпитали у своїх дідусів і бабусь, поки вони були живими, про наших прапрадідів і прапрабабусь, про кожну гілочку нашого родового древа. А відтак наша пам’ять сьогодні обривається у кращому випадку на глибині століття. А ми ж не «родом все из Октября», як співалося в одній пісні. Ми частинка тих, кого уже немає серед нас. І добре, коли для кожного із них є місце у нашому серці. Добре, що час не гоїть ту рану, яку вони залишили у наших душах, покинувши цей світ. І якщо після кожного спомину про них у нас болять ці рани, значить, ми пам’ятаємо. Значить, вони не забуті. Вони з нами. Саме цими сершечними і душевними болями ми, люди, і відрізняємося від інших живих істот на землі. Відрізняємося тим, що можемо любити, страждати і головне — пам’ятати. Постійно, поки живемо. Тому «не у зв’язку із...» і не «з нагоди» чогось маємо йти до церкви і ставити свічку за упокій і молитися, влаштовувати вечори пам’яті чи гучні шоу-концерти. А тим більше робити це за вказівкою високопоставленого чиновника, а чи за відповідним рішенням влади, приурочуючи до якоїсь «круглої дати». Це саме той випадок, коли за покликом серця і потребою душі маємо згадувати і вшановувати, пам’ятаючи, що забуття, безпам’ятство — є найбільшим людським гріхом для живих. І не дай Боже, аби знову щось трапилося з нашою пам’яттю, щоб вона знову не розчинилася у масі наших щоденних турбот, і ми з вами не перетворилися у іванів, що не пам’ятають свого роду-племені. Багато років і навіть століть це намагалися зробити з нами. Не на одному поколінні ставилися ці нелюдські експерименти, а отже вони не пройшли безслідно.
Один з останніх випадків трапився у Полтаві. На четвертий день після встановлення восьми хрестів, які символізували покоління українців, знищених у 1932 — 1933 роках (батька, матері, синів, невістки і чотирьох онуків), духовні яничари вирвали їх із землі і вивезли. Чим завинили сьогоднішнім нелюдам ті невідомі жертви, в пам’ять про яких люди створювали меморіал «Калиновий гай», ставили хрести, через свідчення очевидців повертали імена жертв геноциду? Чим?
Тим більше ми не можемо, не маємо права плодити нових мутантів, духовних і моральних калік, різного роду покручів і манкуртів. Не можемо бути сторонніми до байдужості та черствості, незалежно від того, хто є їхніми носіями. Бо від них до безпам’ятства — один крок. Тому, інакше як цинізмом не можна називати виступи тих політиків, чиновників, колег-журналістів, які досі обурюються широкомасштабними заходами по відзначенню Голодомору, підраховуючи до копійки витрати на них. Це вони постійно пропонували замість будівництва пам’ятників, встановлення пам’ятних знаків спрямувати державні кошти то на підтримку пенсіонерів, то на будівництво доріг, то на газифікацію сіл, то на допомогу багатодітним матерям і т.п. І цей перелік можна продовжувати нескінченно — стільки у нас «дірок» у економічному і соціальному секторах. Скрізь треба латати. Тому державні кошти, які були витрачені на вшанування пам’яті жертв Голодомору, не врятували б нас ні сьогодні, ні завтра. Це з одного боку, а з другого — хіба пам’ять, як і життя, має ціну? Навіть одне життя, а якщо їх мільйони, обірваних у віці 7 — 10 років? Мільйони наших співвітчизників, яким не судилося стати, можливо, кращими за нас хліборобами, вченими, політиками, президентами, прем’єрами, міністрами, журналістами, лікарями, вчителями... Мабуть, справді кращими. Недаремно їх так боялася влада, що знищувала під корінь. І хіба, слухаючи розповіді тисяч живих свідків, дивлячись в їхні сумні очі, можна заперечувати їм, спростовувати, замовчувати? І після цього вважати себе людиною? А чи робити вигляд, що це нас не стосується, що це було не з нами? Треба бути або жорстоким, бездушним, або божевільним, щоб так чинити. Навіть якщо у вашому селі й не було голоду, то це не означає, що його не було взагалі. Це я апелюю до однієї журналістки з відомої всеукраїнської газети. Школярам Старобільської середньої школи №1 на Луганщині теж говорили, що Голодомор — це вигадка. Аж поки директор Юрій Кобиляцький не організував учнівські експедиції у села району, звідки школярі привезли десятки свідчень тих, кому пощастило вижити. Усі ці факти лягли в основу документального кількагодинного фільму, який очистив від брехні сотні дитячих душ, яким загрожувала мутація пам’яті.
А щодо того, де був чи не був голод, то мені запам’яталася зустріч із жителями села Іваново на Донеччині у 1992 році, коли на студії «Укртелефільм» я працював над публіцистичною програмою: «Голодомор: хроніка злочину». Так ось, озброївшись відповідними документами, які мені свого часу передав письменник Володимир Маняк, автор першої в Україні книжки-мартиролога, ми із знімальною групою відправилися у це село. Супроводжував нас один із районних керівників, «член КПРС із тридцятирічним стажем» — так він себе відрекомендував і повторював це при кожній нагоді. Їхали ми туди за його рекомендацією. Чому саме у Іваново — я зрозумів при першій розмові з головою сільради і кількома жителями, які в один голос стверджували, що ніякого голоду у їхньому селі не було. А отже ніхто не помер. «Як же так, навколо був голод, а у вас ні?» — дивувався я. Довелося звернутися до документів, і в першу чергу, до старої карти. Але, як не дивно, на ній не було села Іваново. Іванівка була. «Так це село перейменували», — пояснив «член КПРС із тридцятирічним стажем». «Коли?» «У 1934 році?» «Для чого?» «На прохання жителів села». І справді, як з’ясувалося, всі жителі цього села — переселенці із Брянської та Пінської областей. Їх сюди заселили за спеціальною рознарядкою наприкінці 1933 року, після того, як корінні жителі померли з голоду. А через кілька місяців, аби сховати сліди злочину, влада швиденько перейменувала село, вважаючи, що назавжди поховала пам’ять про його колишніх жителів. Так розкрилася ще одна таємниця злочину.
Тому закінчити свої роздуми хочу словами Оксани Пахльовської: «Невідбудована пам’ять — джерело моральної деградації суспільства. Неоплачена смерть тих людей, відсутність кари — генерують жорстокість і байдужість до людського життя, нелюбов до власного краю. Одне очевидно: народ, що не вміє захищати пам’ять своїх жертв, дозволяє вбивати їх вдруге. А хто має захищати народ, який не захищає сам себе?!»
