Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

«На першому місці – досвід»

Львів’яни — про саджання дерев, українську культуру і категоричність суджень
20 лютого, 2020 - 16:14

Iгор ГУЛИК, журналіст, редактор, лауреат премії «Золоте перо» НСЖУ:

— «Все минає, навіть найдовша змія», — казав мій улюблений Єжи Лєц. Тому, коли оцінюю ситуацію в країні й за її межами, роблю це, як кажуть, по-філософськи. Уникаю категоричних суджень, оскільки, як зауважено, «все минуще під сонцем». На перший погляд, те, що коїться в Україні й довкола неї, не вельми сприятливе тло для оптимізму. І проблема навіть не в хаотичності порухів владної команди відвертих популістів та невігласів. І не в ледь не щоденних проколах («приколах»?) Зе!тусовки. А в поступовому розумінні, що ті, для кого бракує «часу думати стратегічно», — невиправні: не здатні аналізувати причини і наслідки, робити висновки з невдач, виробляти запобіжники, противаги, формувати плани «Б», не кажучи вже про «В»... Річ у тім, що коли й насправді «все минає» (і ця влада також не вічна), мимоволі замислюєшся над перспективою повної руїни від її забавок з державними інституціями, людськими долями, врешті-решт — підсвідомістю обивателя, який і досі не надто цінував власну країну, а після «клоунократії», яку власноруч привів до керма, — й поготів... І цю руїну комусь доведеться розгрібати. Ми ж не повоєнна Німеччина, де громадяни без окрику зверху виходили розчищати вулиці й площі від битої цегли, щоби навести сякий-такий лад. Ми, здебільшого, країна «крайніх хат», і для тих, хто живе у тих хатах, — тільки й світу, що у вікні. Хоча владу вони обирають, базуючись на картинках у телевізорі...

Однак є в цій всій історії й обнадійливий штрих. Розглядаю як позитив бодай те, що пострадянська, посттоталітарна Україна пройшла щеплення проти популізму. Хоча могла б зробити це раніше, коли «вавка» від щеплення коштує лише кількох дитячих сліз.

Не зловтішаюся від розчарувань тих, хто фанатично увірував у вчорашнього актора розважального жанру, хто наступного після перемоги Зе! дня очікував манни небесної. Думаю, що навіть у їхніх мізках жорстка, іноді болісна вакцина реальності все ж здатна змінити уявлення про світ, політику, політиків і власне місце у цій, на жаль, не екосистемі... Вірю, що наступного разу «янелохів» стане менше.

А ще — цей час є часом випробування вирозумілої спільноти громадян на опірність. Маніпуляціям, страхам, залякуванням, задобрюванням, «цукеркам в яскравих обгортках». Планка опірності у нас висока. Якби її не було, хтозна, куди б занесло країну в такому «турборежимі». Наразі пасіонарне, загартоване, здатне на логічні висновки та логічні дії ядро ідентифікованої нації тримає цю планку. Тому на першому місці — досвід. Він допоможе жити далі й виваженіше ставитися до власного вибору.

А ще, попри теплу зиму, хочу весни. Люблю садити дерева. Коли приживаються і плодоносять, розумієш, наскільки дріб’язковим є все інше: мишаче вовтузіння кар’єристів, потуги повернути колесо історії. Марнота марнот і ловлення вітру... Він ось — у листі яблуні чи вишні.

Андрій ЯЦIВ, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка»:

— Оптимізму додало українське кіно. Останнім часом з’являються стрічки, які не лише збирають зали, а й позитивні відгуки критиків. Особисто переконався у цьому, відвідавши кінопокази «Мої думки тихі», «Ціна правди», «Наші Котики», «Гуцулка Ксеня», «Екс». Чи продовжиться ця тенденція, покаже час, однак станом на сьогодні очікуємо ще принаймні на кілька цікавих прем’єр. З оптимізмом говорю й про музичний простір. Після введення квот на україномовний контент зросла не лише кількість нової музики, а й її якість.

Песимізм викликає те, що у час нової революції технологій, коли кожен охочий має «широкосмуговий» доступ до інформації і знань, чимало громадян України продовжують вірити у штучні політичні конструкції, «симулякри», які не лише не несуть ідеологічного змісту, а й мають потенціал руйнувати. Водночас, голосуючи за гасла на кшталт «зробимо це разом», надалі спостерігаємо відсутність розуміння середньостатистичним індивідуумом власної відповідальності та ролі у розбудові держави і власного майбутнього. Відкидаючи досвід у гонитві за модними політичними «трендами», можемо дуже легко втратити важко набуте. На суспільному рівні й досі маємо вкрай погану пам’ять, не хочемо знати своєї історії, не вміємо бути вдячними.

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця, членкиня PEN Ukraine:

— Що поганого? Та кожен день оберемками такі новини, що постійно трусить і мороз пробирає по шкірі. Мені й далі іноді під ранок видається, що все, що з нами зараз відбувається, — насправді сон. Що ж робити? А хто що може. Кому що найкраще вдається. Для спільної мети — щоб Україна стала справді вільною, сильною, сучасною. Що доброго? Видавці повідомили, що отримали з друкарні черговий наклад моєї дитячої книжки. Постійно виходить у світ дедалі більше нових накладів. Навіть більше, ніж для дорослих. Отже, помиляється той, хто каже, що діти не читають. Вони цікавляться не лише гаджетами, а щоб їм сподобалось читати, треба читати з ними разом, ще й бавитися у радіотеатр, а тоді й у справжній книжковий театр — і діло піде.

До речі, про театр. Була на виставі «Баба Пріся» (за п’єсою Ар’є) у Львівському театрі Лесі Українки. Браво усій творчій групі! І особливо актору Олегові Стефану. Можемо! Як же ми можемо, люди! Не зупиняймося. Ми подолаємо цей шлях. Тільки не опускаймо рук.

Галина ГУЗЬО, журналістка, менеджерка артистів і культурних проєктів:

— Лютий уже шість років для мене місяць, який безповоротно змінив Україну, і ці зміни затавровані кров’ю Українців. Пересихає в горлі, коли виринають у пам’яті новини і кадри 18—19—20 лютого 2014-го... Хочеться ці дні провести в тиші, вкотре спробувати відповісти на запитання: «Чому?», «Хто винен?», «Чи будуть покарані вбивці?». Чи вдається?.. Саме 18 лютого загострилася ситуація на сході. Спокою немає. І ті, хто при кермі, цього спокою не дають. Таке враження, що ми — герої недолугого реаліті-шоу, фінал якого одному Господу відомий. Але я з тих, хто й при найгіршій ситуації намагається шукати позитивне навіть у, здавалося б, найтемнішому тунелі. Гріє думка, що не все так погано в нашому домі. Лише один приклад. Ми з переможницею минулорічного «Голосу країни» Оксаною Мухою об’їздили в турі «Тиха ніч» пів-України. Українській коляді захоплено підспівували переповнені зали як у Львові, так і в Києві, як у Тернополі, так і в Харкові (!), як у Коломиї, так і в Луцьку! Україна є, і вона єдина — у традиції, світосприйнятті, мріях і бажанні жити краще!

Підготувала Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ