На Скрипці в чотири руки не зіграєш

«Скрипка Василь Микитович. 16.04. 1930 — 20.09. 1997. Відомий український фольклорист, педагог та громадський діяч. У Криворізькому педагогічному інституті працював з 1986 по 1997 роки». Такий лаконічний напис можна прочитати на скромній меморіальній дошці, що розміщена поряд із аудиторіями філологічного факультету. (У керівництва вишу забракло мужності, щоб така дошка з’явилася на центральному корпусі КДПІ.)

Ось уже понад п’ятнадцять років немає з нами Василя Микитовича. Нашого професора Скрипки. Автору цих рядків пощастило знати його і спілкуватися з ним. Це був справжній Український Професор із великої букви.

Родом він із південного Криворіжжя, села Базавлук — прадавніх козацьких земель, де колись народилася козацька вольниця, унікальне явище у світовій історії — Запорозька Січ. І той волелюбний і нескорений дух нащадків козаків, ту велику любов до свободи і рідного краю В.Скрипка увібрав із молоком матері.

У післявоєнні часи навчався в Дніпропетровському університеті. Проте відмінникові з усіх дисциплін згодом перекрили дорогу до аспірантури, позаяк відмовився вступати до КПРС, ще й не приховував свого критичного ставлення до тупоголових партфункціонерів.

Після кількох років демонстративного невизнання владою талантів «новонародженого» славіста його таки зарахували до когорти провідних дослідників-фольклористів, причому він так припав до душі найпопулярнішому тоді українському поетові Максиму Рильському, що той сам себе призначив науковим керівником Скрипки.

Василь Микитович був одним із дітей ХХ з’їзду . Був близько знайомий із Василем Стусом, Оксаною Мешко, Олексою Тихим, іншими «шістдесятниками».Та й сам, по суті, був «шістдесятником». З часом білі смуги долі молодого вченого все частіше стали перемежовуватися чорними смугами ідеологічних переслідувань. Бо завжди кагебісти знаходили в його поведінці антикомуністичні прояви: то не тих письменників шанує та не з тими дружить, то «не таку» вибрав тему для дисертації, дозволяє собі висловлювати «крамольні» думки. А то і взагалі, делегований академією наук до приймальної комісії одного з найпрестижніших університетів, ставив п’ятірки «буржуазним націоналістам», як у випадку з Анатолієм Лупиносом, зате провалював невігласів із родин компартійних діячів...

За погляди, «які не збігалися з лінією партії», позбувся роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії Академії наук України, був змушений повернутися на Криворіжжя, звідки був родом. У «болотяні часи» генсека Брєжнєва провідний учений-славіст працював у рядових закладах освіти, майже десять років — на кафедрі української літератури Криворізького педінституту. Навчав студентів, продовжував досліджувати невичерпні криниці народної творчості.

Хоча в його активі були й виступи на Міжнародному з’їзді славістів у Празі, і резонансні публікації в зарубіжних виданнях, а також помічений широким загалом трактат про псевдокультуру «Радянської індустріальної доби» — все це влада записувала не до заслуг, а до провин «очорнителя світлої дійсності».

Чи не першим із-поміж криворізьких викладачів він почав збирати зі своїми студентами живі свідчення про голодомори та репресії в Україні. З перших днів відновлення Незалежності України активно включився у роботу місцевої «Просвіти», головою котрої був 1994 року. Навіть брав участь у парламентських виборах 1994 року до Верховної Ради.

І тільки 1995 року керівництво Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії офіційно визнає, що дійсними мотивами звільнення вченого були політичні, а зовсім не фахові міркування.

Найбільше я його пам’ятаю саме по просвітницькій роботі. Його можна було слухати годинами. Він умів володіти аудиторією. Чи не вперше він нам, просвітянам, розповідав про Івана Багряного, його побратима по перу, нашого земляка Михайла Пронченка, Василя Барку, трагічну долю письменника Тодося Осьмачки.

Дуже прикро, що так рано пішов від нас славний педагог, учений. Добрий, чуйний, привітний, завжди веселий чоловік, але завжди твердий у своїх переконаннях, недарма він промовляв, іронізуючи: «На Скрипці в чотири руки не зіграєш».

«Повертаючись до пережитого, — писав Василь Микитович, — і вглядаючись у себе, думаю, важко залишатися собою в бутті зарегульованому, тоталітарному. Та іншого не дано. Багато втрачено. І всього задуманого не зробив.»

Хвороби, недоброзичливці зробили свою чорну справу. Одна втіха — і він був однією з тих крапель, які камінь точать. Василеві Микитовичу пощастило трохи пожити у своїй Українській державі (хай поки і далекій від досконалості), про яку мріяв і яку в міру власних сил будував. «Для нас, його друзів, колег, побратимів часів становлення нашої Незалежності на Криворіжжі, Василь Микитович — як вічний оберіг народної духовності», — влучно якось сказав на одному із зібрань криворізький журналіст Іван Найденко. По собі Василь Скрипка залишив трьох синів та добру пам’ять.