Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини!
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман

Найменша допомога краща за найбільше співчуття

6 грудня, 2008 - 00:00

Ці слова можуть стати виразником настроїв волинян на минулому тижні. Адже тут з візитом побував Президент Віктор Ющенко, який вручив ключі від нового, спорудженого благодійниками, будинку багатодітній сім’ї сажотруса із невеличкого містечка Цумань. Також область досі шокована трагічною загибеллю 23-річного лучанина, студента-медика, яка сталася у центральному басейні Луцька. Про це як основну подію дня повідомляли немало всеукраїнських інформаційних агентств і телеканалів. Минулої середи рідні відзначили уже дев’ятини по цій несподіваній загибелі єдиного сина. Смерть сталася на очах кількох десятків відвідувачів басейну (за попередніми даними судмедекспертів — через інфаркт міокарда), проте очевидців шокувала бездіяльність і байдужість працівників «Швидкої допомоги». Не вони, а тренери рятували юнака... І хоча останнє слово ще за експертами, проте трагічна подія змінила багатьох людей і вони тепер вимагають, аби чиновники від медицини змінили своє ставлення до всіх нас.

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, проректор Волинського національного університету:

— На тижні, що минає, відзначив своє 5-річчя театр-студія нашого університету «Гармидер». Відзначив виставою на три частини, поставивши три знаки оклику: увага, люди; увага, любов; увага, гармидер. Лейтмотивом дійства стало гасло про те, що найменша допомога краща за найбільше співчуття. У цікавій формі порушено питання екології — екології душі й екології навколишнього середовища. Студенти дуже тонко зафіксували злам у нашій свідомості й намагалися у таких начебто простих формах порушувати складні питання. Це не може не радувати. А засмучував відгомін відзначення річниці Голодомору, до якого ми всі з вами прилучалися. Річниця засвідчила, що, на жаль, не всі ми злилися в своїх почуттях в унісон, не було суспільного єднання в сприйнятті, у розумінні тих подій. То ж принагідно хочу подякувати за глибинні матеріали про Голодомор, які друкувалися на сторінках газети «День». Мені здається, що дуже правильно було обрано ракурс подачі матеріалів: тут і аналітика, тут і констатація, тут і свідчення самих людей. Тобто таке панорамне трактування подій ми побачили, можна сказати, лише в газеті «День». Завдяки й їй пам’ять про Голодомор змушує більше мислити і діяти.

Наталія ЙОНІК, фахівець із підбору та розвитку персоналу СП ТОВ «Модерн-Експо»:

— Що доброго та що поганого було на цьому тижні, найкраще проілюструє наступний діалог. Мого чоловіка запитує колега, який у серпні оформив доларовий кредит на достатньо дорогу машину: «Андрій, а ти маєш кредит у банку?» Чоловік: «Ні». Колега: «А машину?» Чоловік: «Ні». «А хочеш мати те й інше вже зараз?». Реакція слухача на таку байку з життя красномовно говорить про те, що людина відповість на питання «Що хорошого?» або «Що поганого?» Населення, яке не спокусилося жити в борг і не взяло кредити в банку, сміливо може сказати, що доброго: «Не маю кредитної удавки». А з іншого боку, непевність із курсовими різницями, а також знецінення гривні (а отже і прибутків) — класична відповідь на запитання «Що поганого?» З суто професійної точки зору, то не можу не відзначити, що настає своєрідний рай для рекрутерів. Потенційні працівники, яких ще три місяці тому розшукували усіма можливими і неможливими шляхами, сьогодні самостійно приходять у компанію і пропонують свої послуги. І оплату хочуть мати адекватну виконуваним функціям, що також деякий час тому було дивиною.

Жанна ДУБЧУК, начальник служби у справах дітей Рожищенської райдержадміністрації:

— Радує те, що четверо нещасних діток отримали турботливих (хочеться у це вірити!) маму й тата: родина, яка вже виховала своїх рідних дітей, взяла під опіку чужих. Радує те, що дітей, чиї кровні батьки судом позбавлені на них прав, не довелося утримувати в притулку чи розділяти по різних сім’ях. Вони всі разом отримали шанс на краще життя. У нашому районі є й прийомні сім’ї, розвинуте опікунство, дехто й усиновляє чужих дітей, бо для дітей така форма опіки все-таки найкраща. Але якщо вихователям у прийомних родинах та опікунам держава виплачує чималі суми (з нового року обіцяють виплачувати на кожну дитину по 1200 гривень), то ті, котрі усиновили нещасне дитя, донедавна позбавлялися від держави всіляких пільг, не кажу вже про фінансову підтримку. Тому радує, що й усиновлювачам з нового року мають сплачувати таку ж суму, як при народженні власної дитини.

Засмучує в цьому аспекті те, що хоч як ретельно ми «просвічуємо» кандидатури на вихователів прийомних родин чи опікунів, проте весь час боїмося помилитися. Бо потужне фінансове забезпечення з боку держави такого благородного вчинку може певною мірою стати спокусою для вирішення власних проблем. Тому мене приваблює досвід Білорусі, в якій минулого літа ми побували по обміну досвідом. Там політика державна така: про своїх дітей мають піклуватися ті, котрі їх народили. Горе-батькам присуджують аліменти, примушують їх працювати. Ми у себе в районі теж прагнемо більш суворо ставитися до таких батьків. То штрафуємо, то через центри зайнятості шукаємо їм роботу... Але, на жаль, у наших селах нині забагато горілки.

Наталія МАЛІМОН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments