Не бути байдужими – це основне

Оксана КАЛIЩУК, доктор історичних наук, професор Волинського національного університету імені Лесі Українки:

— Не секрет, що життя складають різні барви. Взаємини між людьми, між народами, між державами ніколи не є простими. Ще сумніше, коли ми не засвоюємо уроки, які дає нам Бог. В силу професійних зацікавлень історичні суперечки між Україною і Польщею, які, за образним висловом Олександра Зінченка, уже нагадують «зубний біль», постійно в полі зору. Здавалося б, уже і Київ, і Варшава мали б зробити висновки і не «наступати на ті самі граблі». Однак останні події на горі Монастир стали ще одним приводом для розчарування та смутку. Зміна напису на українських могилах, який цілком змінює сприйняття і знеособлює історію, а рівно ж творить претекст порушення раніше погоджених рішень (1998 р. текст був узгоджений об’єднаною комісією Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Польщі і керівництва Об’єднання українців в Польщі). Якщо до цього додати відсутність блискавичної та адекватної реакції української влади на такі кроки, то стає ще сумніше.

Хоча, з іншого боку, приємно усвідомлювати, що є й інша Польща — польські інтелектуали відразу ж висловили своє обурення підміною таблиці та назвали це варварським актом. Слід вказати й на ще один момент. «Позбавлення мертвих прізвищ є більшовицьким звичаєм», —  ідеться в заяві діячів культури, журналістів, священників. Начеб нагадуючи нам про ще одну причину нашої тривоги (з якою ми просто уже звиклися) — йде українсько-російська війна. І ще один її фронт — суперечки між Україною та Польщею. Віриться, що українцям та полякам вистачить мудрості й минуле не буде причиною суму та хвилювань у сучасному та майбутньому.

Віктор ГРИСЮК, політолог, голова правління в громадській організації «Принцип», організатор джазових фестивалів у Луцьку:

— Уже цієї неділі в Україні місцеві вибори, і вони, на жаль, відбуватимуться на фоні збільшення кількості хворих на COVID-19. Це, звісно, не найкращий психологічний фон, але я завжди закликаю громадян, що прийти на вибори — це їхній громадянський обов’язок, просто варто дотримуватися певних правил безпеки. Не бути байдужими — це основне!

До хороших і позитивних змін я б відніс появу багатьох порядних, активних та дієвих людей, що балотуються в ради різних рівнів, щоправда, від різних політичних сил. Напевно, такої кількості лідерів думок, середовищ, громадських активістів, що йдуть, ще не було за часів незалежності. Адже завжди побутувала думка в населення, що політика — це брудна справа, і нею мають займатись «якісь» політики. Але рівень громадянського суспільства якраз у тому, скільки людей готові брати на себе відповідальність. Адже критикувати завжди простіше, ніж самому спробувати реалізовувати ідеї та плани, щоб розвивати свої громади. Тому сьогодні, як ніколи, Україна має шанс на якісні зміни в місцевому самоврядуванні.

Тому сьогодні наша країна має хороший тест на демократію, коли до влади в різних містах та селищах прийдуть люди, що представляють різні середовища, але, сподіваюся, більшість іде заради того, щоб працювати заради розвитку своїх громад. На жаль, новий виборчий кодекс не дав шансу громадським активістам піти без політичних партій, тому ми бачимо, що в Україні в різних місцях реально боротися за владу будуть не лише «великі» партії, а й багато місцевих. Якраз специфіка місцевих виборів у тому, що люди знизу знають своїх місцевих лідерів та довіряють їм, тому загальноукраїнські рейтинги не настільки дієві, а шанс мають ті, кому більше довіряє громада.

Для мене особисто досвід балотування на посаду міського голови обласного центру є дуже важливим, адже коли багато років займаєшся громадською діяльністю, приходить час, коли потрібно брати відповідальність на себе і спробувати себе у ролі того, хто не лише пропонує зміни, а й втілює їх. Цікаво, наскільки можливо — без підтримки олігархічних груп та діючої влади — переламати систему та перемогти, особливо коли просто йти до людей, а не витрачати мільйони на рекламу. Але хто платить, той і замовляє музику, тому всі політики, які витрачають шалені гроші на свою промоцію, будуть відповідальні перед тими, хто їм ці кошти дав. Натомість я буду відповідальним лише перед громадою, але вибір тепер залежить від жителів Луцька. Я ж можу бути лише вдячний тому, що багато людей як волонтери підтримали мене, допомогли зібрати кошти з громади для застави, і це дає віру в якісні зміни в місті.

Павло ЦАПЮК, підприємець:

— Минулого тижня Луцьк сколихнув протест працівників клінічного пологового будинку, у яких один корпус, цілком облаштований для пологів та виходжування малюків, забирають під... госпіталь для пацієнтів з ковідом. Хоча, стверджували протестувальники, у місті є й інші варіанти для такого госпіталю. Вони стояли на сходах міської ради, сподіваючись, що їх почують. Дивлюся на той плакат у замерзлих рученятах медпрацівниці з пологового будинку, слухаю її голос, що тремтить, з проханням на камеру «Аверсу» «зберегти їм роботу»... І розумію: людей вчергове провокують. Що сталося? Зненацька, на виконання термінового, необґрунтованого і прийнятого з порушеннями процедур рішення, в Луцький пологовий будинок завезені й розташовані ліжка для інфікованих коронавірусом.

Можна просто кричати: «Козли, що ви робите!?» На місці чоловіка, чия дружина народжує, так і робив би кожен. На місці породіллі, яка в цей час чекає там пологів, будь-яка була б шокована. Про персонал мовчу взагалі. Їх поставили перед фактом... Чи багато серед них пульмонологів, анестезіологів? Як вони мають здогадуватися про своє майбутнє? Так ми ДЯКУЄМО ЛІКАРЯМ? В ефірі — оплески, а поs факту — до стінки? Друзі, так не робиться!

Де аналіз наявності вільних ліжко-місць і кисневих точок в інших опорних медзакладах? Де роз’яснювальна, переговорна робота із персоналом? Де аналіз впливу даного рішення на різні категорії населення? А знаєте, що маємо, як результат на цю хвилину? Персонал знервований і зневірений. Місто «підняте на вуха». Коридори і палати пологового будинку заставлені масою привезених ліжок. В якому моральному стані з приводу цього майбутні мами, лише можемо припустити... Але ж все просто: пішов шум про «COVID-центр» в пологовому — тепер ті, хто чекає дитинку через тиждень-місяць і т д, будуть планувати народження в перинатальному центрі, тобто клієнти, а за ними і кошти, підуть туди. Маркетинг у дії. Тож лишається лише одне, хоч і риторичне, запитання: чи це НОРМАЛЬНО саме ТАК приймати рішення?

Коли ми почнемо говорити з людьми ДО, а не ставити перед фактом ПІСЛЯ?