Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Ніч перед Різдвом

5 січня, 2002 - 00:00

Iсторія, яку я розповім, схожа на різдвяну казку. Був колись такий жанр у дитячій літературі — про сирітку, яка зазирає у вікно до багатих, милується чужою ялинкою і ковтає сльози, аж раптом... Раптом трапляється щось дуже щасливе, і зрештою сирота засинає, притискаючи до грудей розкішний подарунок, а у бідну комірчину крізь вікно зазирають і посміхаються зорі...

Діялося це у нинішньому передмісті Житомира, яке тоді називалося хутір Смоківка. А почалася ця різдвяна казка у листопаді 1943 р., коли Червона Армія звільнила Київ і покотилася на Житомир. Наші йдуть! Тоді я написав свого першого вірша («О, Київ, Київ, батько сивий! Це друга молодість твоя!») і вперше в житті побачив, як мама підфарбовує губи уламком висохлої на сухар довоєнної помади (а було мамі лише 30 років...) В середині листопада ми зустрічали визволителів. І були вони зовсім не такими героїчними, як малювала моя уява. Були стомлені і бліді, мали на собі сірі тілогрійки з пожмаканими погонами і розбиті кирзові чоботи, кашляли, сякалися і через слово матюкалися... Були вони такі замордовані, як і ми, — ті, хто їх зустрічав. Проте на правому плечі мали не довоєнну гвинтівку з довжелезним багнетом, а автомати ППШ з великими дисками (якщо не помиляюся, на 72 патрони), і в’їхали у наш двір не на допотопних «полуторках», а на елегантних американських «студебекерах». Швиденько прилаштували «катюшу» і через увесь Житомир почали бити по його західних передмістях, де німці ще опиралися. Залпи «катюші» з їх специфічним звуковим супроводом прекрасно сприймаються у кіно, то годі й казати про те, коли вона, рідненька, стоїть за п’ятдесят метрів від твоїх вікон, там, де ще недавно ти збирав ожину...

Вспомнят, гады, русскую «катюшу».

Мир услышит, как она поет.

Из фашистов вытрясем мы душу,

А шакал их кости разнесет.

На Житомирщині шакали не водяться, але — Гітлер капут! Німці відступили.

Нову життєву епоху знаменували події, пов’язані з «трофеями» — запасами провіанту, які вермахт лишив переможцям. Якщо ви, читачу, ніколи не голодували, то, може, й не зрозумієте, що то є — величезне барило липового меду, яке стоїть на траві посеред двору, і кожен може підійти і набрати... Вояки досхочу їли самі і щедро частували нас, дітлахів, плитками німецького шоколаду із жовтою помадкою всередині. Але армія не лише їла... Армія пила німецькі запаси — хто коньяк із гарних чужинських пляшок, а хто спирт із баклаги. Говорили про це і тоді, і вже пiсля війни я почув такі розмови: «Наші Житомир пропили». Якщо це й правда, то не вся. Ватутін, окрилений визволенням Києва, кинув на захід виснажену у боях за столицю мотопіхоту без достатньої підтримки артилерією і танками, з мінімальним тиловим забезпеченням. За таких умов «Житомирський виступ» був приречений. Німці оговталися і почали активні дії. У нашому хмелярському господарстві розгорнули шпиталь. Кучерявий красень-старшина, який допомагав мені дістатися до меду, коли бочка майже спорожніла, лежав біля шпиталю на ношах, роздягнений до пояса; під лівим соском мав невелику цятку від кулі, а сніжинки на його грудях не танули. За кілька днів неподалік від шпиталю виникло кладовище...

Невдовзі наше військо залишило Житомир. У жодній енциклопедії, виданій за часів радянщини, про це нема ні слова, бо за аферу Ватутіна довелося платити десятками тисяч людських життів. День чи два на нашому хуторі не було влади. Пройшли чутки, що німці лютують і вбивають усіх хлопчиків та юнаків. Спочатку виникла ідея заховати мене у льох, але зрештою мама взяла торбину з сухарями, і так ми (вдруге за цю війну) стали біженцями. Йшли від села до села, ночували у добрих людей, маючи намір повернутися додому відразу за Червоною Армією. Але армія відступала, і зрештою ми відійшли майже до Києва. Десь під Малином німецький льотчик, сволота, кидав на юрбу втікачів гранати з свого літака, мало не чіпляючи за голови колесами; я прекрасно бачив його обличчя — здається, упізнав би і сьогодні...

Сухарі швидко скінчилися. Я пішов по хатах: дайте що-небудь... дайте, що можете... дайте! Не мав іще десяти років, але так склалося, що на той час прочитав уже купу «дорослих» книжок. Хоча був брудний і вошивий, як усі біженці, мав свій гонор, та що робити, коли хочеться їсти? Втім, з третього-четвертого дня жебракувати вже не соромно. А в селі Запрудка (тодішнього Розважівського району на Київщині) немолодий солдат із кузова вантажівки дивився- дивився на мене, а тоді розв’язав свою торбу і дав шмат сала. Це було вранці, і решту того дня я вже не ходив на «роботу».

У третій декаді грудня наші почали контрнаступ — це була так звана Житомирсько-Бердичівська операція. Ми з мамою підводилися раненько (спали одягнені на соломі), дякували господарям і мало не впритул ішли за нашими вояками. Стугоніли гармати, небо на заході світилося від пожеж. Коли розвиднялося, я починав рахувати вбитих німців, що лежали уздовж дороги, але скоро збився. Немало лежало і наших хлопців, особливо тих, що були мобілізовані в українських селах за кілька тижнів до наступу. Ненавчених, неозброєних і навіть необмундированих, їх кидали «на прорив», на безглузду смерть. А в офіційних рапортах про бойові втрати відомостей про них не було, бо українці з окупованих територій воювали і умирали поза законом. 31 грудня 1943 р. Червона Армія вдруге вибила німців з Житомира, а 1 січня бабуся зустріла нас з мамою на порозі рідної домівки.

І ось — Святвечір. На столі каганець, несолодка пшенична кутя з товченим маком і несолодкий узвар, з якого визирають набряклі груші. У нас квартирує лейтенант; йому лише 23 роки, і всі (навіть я) називають його Женя; зараз він чергує у штабі, але повинен прибігти, щоб скуштувати кутю. Рипають двері, але це не Женя, а якийсь незнайомець з потертою валізкою і забинтованою рукою на перев’язі. Блідий, сухі пошерхлі губи.

— Доброго вам вечора!

— Доброго й вам... Щось нам скажете?

— Хотів би у вас заночувати. Якщо пустите...

— Та ми б не проти, але у нас вже є квартирант.

Незнайомець підходить ближче до столу, знімає свою волохату шапку. Світло від сліпуватого каганця падає йому на очі, і я перший — я перший! — упізнаю: БАТЬКО! ЖИВИЙ! І тут ми всі від щастя плачемо, а крізь вікна зазирають і посміхаються зорі.

Газета: 
Рубрика: