Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

«О России я могу писать только в Риме»

27 березня, 2009 - 00:00

«Что за земля Италия! Никаким образом не можете вы ее представить себе. О, если бы вы взглянули только на это ослепляющее небо, все тонущее в сиянии!»


(З листа до Плєтньова)

Ні, це не захоплені рядки з путівника для дозвільних туристів минулого століття. Так із захватом про Італію відгукувався Гоголь. Так, так. Наш із вами Микола Васильович, співець російської землі, малоросійської природи й усіх слов’янських і православних душевних виявів.

Отже спробуємо проїхати вслід за Гоголем до обожнюваної ним Італії. Місцями, так би мовити, бойової та трудової слави.

Почнімо з того, що сам він чи то жартома, чи то всерйоз говорив про свою неспроможність жити в Росії через страшенний холод. Уже й натоплювали йому печі, де тільки він не зупинявся — а все мерз та й мерз! І все грозився поїхати до Рима. Там, мовляв, і сонечко, і морозів немає, та й життя значно дешевше. Що дешевше — щира правда. Багато російських аристократів у ті часи шикували в небагатій сільськогосподарській Італії на заздрість тубільцям, які й не відали, що вдома в Росії ці добродії заледве зводили кінці з кінцями. А виїжджали до південних земель переважно з міркувань економії — аби маєтки свої не опалювати.

Ну, та Бог із ними, з аристократами. Ми про Гоголя.

У позаминулому столітті дістатися до Вічного Міста було хоч і можливо, але не скоро. Втім, Микола Васильович не поспішав. Дорога його розважала, давала поживу для роздумів, відволікала від похмурих думок. А думки були несвітлі. На батьківщині не дуже сподобався його «Ревізор» владущим. (Можна подумати, що подібний політичний твір припав би до смаку російським правителям, наприклад, 1937 року!) Тож їхав письменник у хмурному настрої, хоча їхав, зауважмо, не в бік Соловків, що було б логічніше, а в самісінький протилежний бік горизонту. Виправлятися й каятися, зрештою, він не думав — усім відомо, що в голові його вже блукав смутний задум «Мертвих душ», яких до гімнів російській дійсності також не зарахуєш.

1837 року він приїжджає до Рима, оселяється недалеко від Вілли Боргезе. Дуже швидко вивчає італійську мову, вільно й охоче нею говорить, цікавиться кухнею — вчиться готувати спагеті. Все йому було на радість, усе в задоволення! Тоді в Римі було неважко знайти російське спілкування — п’ятнадцять молодих російських художників, стипендіати Російської Академії мистецтв були послані на навчання до Італії. Вони частенько збиралися в римській кав’ярні «Греко» на вулиці Кондотті. До них долучалися російські аристократи, а також письменники, художники та музиканти інших національностей. Тут сиділи Гете, Байрон, Стендаль, Ганс Хрістіан Андерсон, Бізе, Гуно, Міцкевич, Россіні, Берліоз, Ліст, Вагнер. Бував тут і уславлений Джакомо Казанова, який залишив згадку про Гоголя в своїх нотатках. Миколу Васильовича невдовзі визнали неофіційним «головою» російської громади, визнаючи його талант і висловлюючи повагу російському генієві. Проте Гоголю, здається, були не надто цікаві росіяни в Римі. «У меня теперь в Риме мало знакомых, или, лучше, почти никого. Но никогда я не был так весел, так доволен жизнью», — пише він у листі А. С. Данилевському 2 лютого 1838 року з Рима. І далі незмінно захоплено: «О, Италия! Чья рука вырвет меня отсюда? Что за небо! Что за дни! Лето — не лето, весна — не весна, но лучшие весны и лета, какие бывают в других углах мира».

У кав’ярні «Греко» він сидить частенько. Кажуть, що саме там були переважно написані «Мертві душі». Та ще полюбляє заходити до будинку княгині Зінаїди Волконської, високо цінуючи її привітність і кулінарні здібності. Коли княгині не було в місті, він почувався сиротливо. Що дивно. Адже у «Ѓреко» збиралися Орест Кипренський, Карл Брюллов, Олександр Іванов. Здавалося б, із ким же як не з ними мав товаришувати великий російський письменник. Та ось не склалося... З Карлом Брюлловим у Гоголя якось відразу дружби не вийшло. Не зійшлися характерами. З Миколою Васильовичем, утім, ніколи не було легко налагоджувати стосунки. Складною, незбагненною він був людиною. Його більше цікавив свій особливий світ відчуттів і почуттів, де форма важливіша за зміст. Він бродив вузенькими вуличками Рима, вбираючи його дух, барви, відтінки, запахи, саме повітря. А російські художники переймалися звичайними особистими переживаннями. Брюллов на замовлення уральського заводчика Демидова писав знаменитий «Останній день Помпеї». Орест Кипренський давав раду своїм непростим відносинам із молоденькою італійкою, через яку в нього спочатку були проблеми з владою, а потім він одружився з нею, проте життя не склалося. Ох, уже ця горезвісна відмінність менталітетів! Кипренський за звичаєм російської інтелігенції почав пити, чим викликав нерозуміння з боку молодої дружини. Якось узимку незрозумілий художник прийшов додому п’яним, а дружина вирішила провчити його й не відкрила дверей. Кипренський заснув на порозі й помер від запалення легенів.

Ось вам і тепла Італія.

Далекий від усієї цієї прози життя Гоголь. Він захоплено оглядає Вічне місто, не помічаючи обшарпаності будівель, бруду, занедбаності, недоглянутості, злиденності: «Что за земля Италия! Никаким образом не можете вы ее представить себе. О, если бы вы взглянули только на это ослепляющее небо, все тонущее в сиянии! Все прекрасно под этим небом; что ни развалина, то и картина; на человеке какой-то сверкающий колорит; строение, дерево, дело природы, дело искусства, — все, кажется, дышит и говорит под этим небом» (з листа до Плєтньова).

Дивно, що саме з Карлом Брюлловим не поладнав Гоголь. Засновником роду Брюллових став француз на прізвище Брюлло. Карл і його брати були четвертим поколінням, яке мешкало в Росії. Всі вони були художниками й навчалися в Петербурзькій Академії мистецтв, де викладав їхній батько. 1822 року Карл разом із своїм братом Олександром був посланий до Італії. Перед від’їздом цар Олександр I на знак своєї милості дозволив їм русифікувати прізвище, додавши в кінці букву «в» (Брюлло — Брюллов). Брати Брюллови оселилися в Римі в районі нинішньої вулиці Сикстіни. Зовсім недалеко, до речі, від будинку, де оселився Гоголь. Закінчив свої дні Брюллов у Італії 1852 року. До Росії він так і не повернувся.

Ну що ж це за лихо таке з росіянами великими! Спершу треба покласти життя не одного покоління, щоб тебе визнали росіянином, незважаючи на французьке, українське, єврейське або вірменське коріння. Потім відразу ж поїхати за кордон, потім звідти писати й малювати найкраще, що створено за все життя про Росію, а потім померти від ностальгії. І так не одне століття, починаючи з Брюллова, Лесі Українки, закінчуючи Горьким, Набоковим і Довлатовим. Чи це повітря таке закордонне, що дає відображатися найяскравіше всім виявам загадкової російської душі?

До речі, про римське повітря: «Что за воздух! Пью — не напьюсь, гляжу — не нагляжусь. В душе небо и рай», — писав Гоголь А. С. Данилевському 2 лютого 1838 року з Рима. І додав: «Словом, вся Европа для того, чтобы смотреть, а Италия для того, чтобы жить». Однак і померти в Римі Гоголь не проти: «Когда вам все изменит, когда вам больше ничего не останется такого, что бы привязывало вас к какому-нибудь уголку мира, приезжайте в Италию. Нет лучшей участи, как умереть в Риме; целой верстой здесь человек ближе к Божеству». Пам’ятаючи його містичне ставлення до смерті й усього з нею пов’язаного, такий захват до «лучшей участи — умереть» не дивує.

І це при тому, що Рим у ті роки був зовсім несхожий на Рим нинішній. Ні тобі комфортабельних готелів, ні розгалуженої туристичної інфраструктури, ні газет, ні журналів, ні розваг. А Гоголю нічого цього й не треба було. Проте є небо, повітря, сонце, квіти й руїни.

«Какая весна! Боже, какая весна! Но вы знаете, что такое молодая, свежая весна среди дряхлых развалин, зацветших плющом и дикими цветами. Как хороши теперь синие клочки неба промеж дерев, едва покрывшихся свежей, почти желтой зеленью, и даже темные как воронье крыло кипарисы, и еще далее голубые, матовые, как бирюза горы Фраскати и Албанские и Тиволи. Что за воздух! Удивительная весна! Гляжу — не нагляжусь. Розы усыпали теперь весь Рим; но обонянию моему еще слаще от цветов, которые теперь зацвели и которых имя я, право, в эту минуту позабыл. Их нет у нас».

Насмілюся висловити здогад: тут Гоголь говорить про гліцинії. Справді, навесні в Римі нікуди дітися від солодкуватого дурманного запаху цих напівліан-напівакацій. А стосовно того, що «у нас их нет» — в Одесі й тепер, і 150 років тому гліциній — повнісінько. Але, як кажуть, немає пророка в своїй вітчизні. Або, користуючись лексиконом дочок Городничого, «заграничное — оно завсегда лучшее».

А далі Гоголь додає щось узагалі з розряду містичної повісті «Ніс»: «Верите ли, что часто приходит неистовое желание превратиться в один нос, чтоб не было ничего больше — ни глаз, ни рук, ни ног, кроме одного только большущего носа, у которого бы ноздри были в добрые ведра, чтоб можно было втянуть в себя как можно побольше благовония и весны».

Ось нібито й цілковито щасливий у Римі був Гоголь. І писалося йому тут чудово — перша частина «Мертвих душ» була дописана, почав другу. А не сиділося йому на місці! Все кудись вабило, все рвався у мандри. За вісім років перебування він побував у місцях, список яких навіть у наш час склав би честь будь-якій турагенції: був у Бельгії, Карлсбадені, Марселі, Відні, Ніцці, Франкфурті, Баден-Бадені, Неаполі, Флоренції, Єрусалимі. За які гроші, спитаєте, подорожував? Не бідний, вочевидь, був великий російський письменник. Хоча, як відомо, неодноразово в листах просив грошей у друзів. Допомога прийшла, як годиться, з джерела зовсім несподіваного. До Італії в той час приїхав цар Микола I з дружиною. Спершу царське подружжя відвідало Сицилію, а потім із Палермо прибуло до Рима, де зупинилося на чотири дні. Гоголь був приємно здивований, що цар не захотів давати урочистих прийомів місцевому дипломатичному корпусу та римській знаті, а присвячує весь вільний час огляду пам’яток старовини. Так ось, саме за велінням Миколи I Гоголь отримав п’ять тисяч рублів зі скарбниці для перебування за кордоном.

1846 року Гоголь бачив Рим востаннє. Тоді він захворів на малярію, що підірвало й без того не богатирське здоров’я Миколи Васильовича — тілесне та душевне. Це співпало за часом із його паломництвом до Єрусалима, під час якого він постився, «катував плоть». Звісно, це ніяк не сприяло хорошому самопочуттю. Потім було повернення додому. Непоясненна недуга, незбагненне спалення другої частини «Мертвих душ», незрозуміле самовільне згасання і — смерть. Дивна смерть. У передмові до італійського видання Гоголя про його смерть написано: morte bianca — «біла смерть». Так в італійській мові говорять про ненасильницьку смерть, без кровопролиття, за своїм бажанням.

Дивне життя було у Гоголя, дивні й непевні його схильності, прагнення, потяги. Непояснима також і безпричинна його смерть.

Ми знову стоїмо на порозі чергового ювілею письменника, проте не став він зрозумілішим з минулих століть. І нічого не лишається нам, окрім як повторити за Розановим: «Гоголь — найбільший реаліст і найбільший фантаст! Найбільший виразник стихії російської народності, патетичний її провісник, захисник, «пророк»! Як він говорив про російську мову, про російське «влучне слівце», порівнюючи його з німецьким словом, французьким! Це вже справжнє, невдаване. Та не прикидався ж він, і кажучи: «Рим є моєю батьківщиною». Той Рим, те папське і ксьондзівське, що було споконвічно заклятим ворогом православ’я і стихії російської народності. Що ж це таке? — Ніхто не розуміє і зрозуміти не можна. І все ж, за всіма можливими поясненнями, Гоголь залишається темним і темним. Усі пояснення і, так би мовити, сам метод пояснення грішать саме тим, що вони раціональні... Тут чим зрозуміліше й «розумніше», тим далі від дійсності, яка полягає саме в безрозсудності, пітьмі, в смутному».

7 грудня 2002 року в італійській столиці було відкрито пам’ятник письменнику Миколі Васильовичу Гоголю. Він встановлений у центрі міста на віллі Боргезе в «Саду поетів», навпроти музею сучасного мистецтва. Автор монумента — президент Російської Академії мистецтв Зураб Церетелі. Триметрового бронзового Гоголя зображено з комедійною маскою в руках. Хоча йому, мабуть, не до сміху. На постаменті — напис: Гоголь (1809—1852 рр.).

Сільвіо Берлусконі, прем’єр-міністр Італії, сказав на відкритті пам’ятника: «Для нашої країни велика честь, що у нас жив такий великий письменник, як Микола Гоголь. Ви, звичайно, знаєте, що частину «Мертвих душ» він написав у Римі. Для нас це є великою честю».

Понад сто років тому російська колонія встановила на будинку 126 на вулиці Віа Систіна мармурову дошку з барельєфом Гоголя. Напис російською й італійською мовами засвідчує, що тут у 1832—1842 роках він жив і писав «Мертві душі».

Я гадала, що мені доведеться витратити чимало часу, аби знайти в Римі те саме знамените кафе «Греко». Аж ніяк! Недалеко від площі Di Spagna, тієї самої, де знаходиться знаменитий фонтан «Човен», тієї самої, де проводяться щорічні покази мод, де моделі спускаються сходами під нічним римським небом... Так ось, за два кроки від цієї площі і знаходиться кафе «Греко». Нічим особливо непримітне, в Римі таких тисячі. Сюди, як і сто — сто п’ятдесят років тому, римляни забігають нашвидкуруч випити філіжанку кави-еспресо біля барної стійки. Однак у глибині кав’ярні, в напівтемній довгій кімнаті, на стіні між сотнями картин і портретів знаменитих людей, які бували тут, можна побачити невеликий портрет Гоголя. А також — аркуш пожовклого під склом паперу, на якому рукою Гоголя написані слова з листа Плєтньову: «О России я могу писать только в Риме, только так она предстоит мне вся, во всей своей громаде».

Ось і спробуй зрозуміти, що він хотів сказати? Що мав на увазі? Чому лише в Римі міг писати про Росію? Росіянин за визначенням. Українець у душі й за походженням. Котрий любив до самозабуття далеку Італію. Містик, фантаст, сатирик, реаліст, романтик, цинік, провісник. Незбагненний, незрозумілий до кінця. Загадковий Гоголь.

Наталя ЗГОДЬКО. Італія — Рим — Салерно
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments