Останнім часом дивитися на екран телевізора тяжко, про читання офіційної преси годі й казати — її й раніше навряд чи читали самі виготовлювачі цієї друкованої продукції. Ввімкнеш телевізор — а там знову й знову натовп шаленіє від щастя, отримавши можливість засвідчити свою любов і відданість діючому Президентові, скиглить від мазохістського прагнення бути згвалтованим ще раз, влада годує голодний народ черговими порціями обіцянок, які неспроможна була виконати впродовж попередніх років. А телебачення знай собі демонструє щось на кшталт кадрів із фільму «Нічний портьє», де головні ролі виконують трудові колективи з одного боку і всенародно обраний найкращий друг шахтарів і бюджетників — з іншог о.
Нудить. Страшно. Ніби повертаєшся на добрих два десятки років назад. Трудові колективи як суб'єкти виборчого процесу виявилися страшною силою, героїчними зусиллями їхнього ще півроку тому демократичного керівництва час повернуто назад. Та вже зареєстровано кандидата Номер Один, годі виявляти вірнопідданість! Аж ні, країною котиться хвиля «всенародної підтримки»: директори підприємств, голови колгоспів, ректори університетів наввипередки поспішають і собі про всяк випадок забезпечити «алібі» на майбутнє — і, як це було в часи «не читав, але засуджую», ненав'язливо й чітко пропонують керованим «однодумцям» підтримати Батька всіх школярів і доярок.
Що це, наближення Чого? Вітри Білорусі дмуть на нас, панове... Чому ті, хто вчора вважав себе вільним, сьогодні — ще ж не настала диктатура, ще ж нас не стріляють! — похмуро йдуть до залу й підносять руки «за»? Чи справді в країні ситуація така, що кращого й бажати нема чого? Чи істотно вона покращала за останні п'ять-сім років? Ота хвалена багатьма вірнопідданими стабільність економічної ситуації, якої Президентові вдалося досягти, — чи це не стабільне падіння в прірву? Нашу вистраждану Конституцію, прийняття якої теж записують до активу Президента, — хіба не всупереч його активним зусиллям було прийнято? Усі технологічні проекти, реалізація яких сприяла б унезалежненню України від економічного тиску Сходу й Заходу, — хіба не через недолугу (як не навмисно проводжувану) політику сьогоднішньої влади було провалено? І отой роздмухуваний служивою пресою патріотизм Президента — у чому? У тому, що той на Галичині і в центрі України — та не в Донецьку ж чи Дніпропетровську! — розмовляє каліченою українською? Хто ще з президентів незалежних держав дозволяє плескати себе по плечах керівникам іноземних фірм?
Соромно. Червона загроза на порозі — закономірно: хіба може не червоніти країна, якій повсякчас соромно?! Кажуть, що політика — це мистецтво можливого. На жаль, сьогодні українська політика, а ще більше українська діяльність — це мистецтво продаватися. І мені вже майже не болить, що ми оптом і вроздріб продаємося. Болить, що продаємося так дешево.
А трудові колективи, керівники яких після підлабузницького прогинання в приватних розмовах зізнаються, що голосуватимуть особисто за іншого кандидата, привселюдно закликають до політичної мудрості, розцяцьковуючи колективне згвалтування, оту фантасмагоричну «груповуху», міркуваннями державної політичної потреби. Під «політичною потребою» — і про це теж відверто йдеться... у кулуарах — приховано шкурний острах: а як припинять фінансування, а як проведуть атестацію кадрів... Усе виправдовується інтересами того ж його величності Колективу. І знову здійснюється аутодафе...
Найстрашніше те, що від зайвого прогинання того чи того заводу нічого не залежить, нічого не зміниться, президентові не стане ані гірше, ані краще. Усі це розуміють. Однак про всяк випадок пропонують послуги, б'ють себе в груди і бризкають слиною з трибун, запевняючи, що альтернативи немає. Агов, пане Овсієнко, чия спрямована проти Євгена Марчука публікація обійшла пропрезидентську пресу! Ви щось говорили про моральність? Що може бути аморальнішим за аутодафе? Що аморальніше за активно впроваджувані сьогодні подвійні стандарти, коли «думаю одне, говорю інше — і все тому, що боюся»? Що аморальніше за ситуацію, коли людина без фізичного примусу прилюдно наступає на горло власній совісті й честі? Куди вже далі! Гадаю, коли людина стає плазуном...
Чи справді немає альтернативи? Та годі! Після майже десятиліття руйнації економіки країни нам нема чого сподіватися на диво — раптово заможними тепер ми вже станемо не за рік. Сьогодні нам обирати не між бідністю й заможністю — нам обирати між гідністю й безчестям. Без гідності немає людини — є раб. Без національної гідності немає нації — є натовп бидла. Відсутність гідності — достатня умова для втрати й економіки, й державності. Гідність і воля — синоніми.
Народе мій, невже пролита впродовж віків кров мільйонів убієнних українців — пролита за честь і гідність — лише знекровила тебе?! Хіба не пече вона груди? Перед тим, як запопадливо тягнути руки вгору, обкрадені, спаплюжені, принижені суцільним беззаконням Панове, згадайте про державну, про особисту гідність! Подумайте, чи пасує це поняття нашим сьогоднішнім поводирям. Сьогодні єдиним критерієм вибору може бути наявність у кандидата отого невловимого, приладами не фіксованого і в документах не відображуваного, яке зветься цим словом. Інше — похідне. Інші критерії — довільні. І негідник може бути розумним. І боягуз — професіоналом. Розум, професіоналізм, вправність можливі без гідності. Гідність же без них — ні.
