Україна приречена бути однією з найкрупніших і найбагатших держав
Борис Олійник, український поет, академік, громадський діяч

«Побільше б Україні Панчуків!»

Народний артист України, лауреат Шевченківської премії укотре віддав шану жителям рідної Лобачівки
2 вересня, 2021 - 21:02

Виступу сільського театру, який понад десять років тому зародився з «легкої руки» Петра Панчука на Волині, завжди чекає вдячна публіка. Настає момент — і у переповнених залах народного дому «Просвіта» усі завмирають: на сцені зливаються воєдино щирість і природжена природність сільських акторів та майстерність «метра» столичної сцени. «Не можу не віддати шани жителям рідного села, у якому вперше побачив світ», — ділиться Петро Панчук.

Петро Панчук — провідний актор Національного академічного театру імені Івана Франка. Зізнається, що у Києві не бракує вдячних глядачів й шанувальників, дехто дякує одразу після спектаклів, зненацька помітивши артиста у метрополітені. Коли ж настає відпустка — повертається на батьківщину — у рідну Лобачівку, колишнього Горохівського, а нині Луцького району на Волині.

Миті відпочинку Петро Фадейович давно проміняв на створення у рідному селі театрального колективу. Він зародився ще у 2010 році — з п’єси Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Як згадує керівник самодіяльного театру Андрій Корнейко, починати було непросто, адже акторами стали звичайні жителі села. Уже згодом завдяки титанічним зусиллям Петра Панчука перед глядачами відкрилися «Земляки» Василя Шукшина, «У селі Анатівка» Шолом-Алейхема, «Мина Мазайло» Миколи Куліша та «Балада про Степана» про життя й творчість автора пісні «Волинь моя» Степана Кривенького. Сільських волинських акторів-»панчуківців» зустрічали Луцьк, Тернопіль, Рівне й Київ, надходили запрошення з-за кордону. У столиці глядачі дивувалися з того, що не можуть так майстерно виконувати ролі аматори сільської сцени.

«У житті кожного колективу буває період зародження, розквіту й, на жаль, певного занепаду. Так сталося, що зовні було все красиво, але усередині сільського театру з’являлося дедалі більше суперечностей. Тому ми понад два роки мовчали, й досі не всіх вдалося залучити й переконати», — мовить Петро Панчук. Культурна криза, спричинена пандемією коронавірусу, вдарила й по сільських аматорах. Лише цьогоріч оговталися.

На сцені рідного народного дому «Просвіта» у Лобачівці іменитий актор представив постановки п’єси Антона Чехова «Ведмідь». Учасників на сцені лише троє — сам Петро Панчук з дружиною Людмилою й сином Серафимом та керівник аматорського театру Андрій Корнейко, за сценою — художниця, авторка декорацій Наталія Венгерська, звукорежисери Олександр, Інна та Богдан Шепшелеї, місцеві кравчині Галина і Леся Кришталюки, Інна і Ярослав Музики. І хоча вистава лише на одну дію, зал багаторазово вибухав вихорами оплесків й щирих слів вдячності за подаровану радість.

Ангеліна ГРИЩУК, педагог, солістка народного хору «Хлібодар», створеного Степаном Кривеньким (с. Вільхівка Луцького р-ну), поділилася:

«Я бачу Петра Фадейовича всього лиш четвертий раз: «Кайдашева сім’я», «Скупий», його авторська «Балада про Степана». Хоча в Інтернеті бачила набагато більше: його інтерв’ю — цілі спектаклі. І скрізь він заворожує — йому віриш.

У Чеховому «Ведмеді» ще один особливий Панчук: знервований, категоричний, змучений кредиторами. І ми співчували відставному поручику. Бо актор примушує: ти повинен йому допомогти! Він не терпить манірних поетичних створінь «до судом». Панчук так переконливо нервує тим «траурним шлейфом з настроєм», що починаєш разом з ним дратуватися «ямочками на щоках». Він грубить настільки реалістично, що ми сиділи і уже ображалися на нього.

Треба сказати, що дружина Петра Фадейовича теж дуже вжилася в роль манірної безуспішної вдови, якій дуже подобається бути нещасною. Вона  воістину вроджена акторка: красива, пластична, прекрасно володіє голосом, передаючи різні почуття — від смутку до обурення, нетерплячості, навіть ненависті. Тут і Панчук не відстає: він зворушливо виконує уривки романсів, грає на трубі. Це вже задум режисера — понад творчість Чехова. Ну не може Панчук не доповнити чогось зі своєї уяви. Магія цього актора — невичерпна. Щасливий фінал п’єси — обоє закохуються — робить глядача теж щасливим. І тут актор, режисер, постановник Панчук вносить свої корективи до твору Чехова — це дитяча коляска, яку наприкінці вивозять на сцену — плід любови раніше непримиренних ворогів. Зал аплодує стоячи, бо Панчуки виходять разом із сином Серафимом, а вдома у колисці — маленька Лізонька... Так доповнили в житті особистому п’єсу Чехова двоє неординарних людей — Петро і Людмила Панчуки.

Прекрасно, з творчими вигадками зіграв роль слуги Луки керівник місцевого театрального колективу Андрій Корнейко. Ну просто самородок лобачівський... Ще один! Почувається на сцені, ніби там народився. Скільки ж талантів є в наших волинських селах, на жаль, не всі такі наполегливі, як Петро Панчук. 

Дуже щедра лобачівська земля. І Панчук повсякчас дякує їй — своїй мамі й татові, землякам. Він не їздить (хоча й міг би) на дорогі курорти — щороку босоніж порядкує біля рідної хати, на велосипеді їде до Почаєва, а в родинному саду вирощує різних сортів дерева та кущі. Актор ходить по саду з записником — безустанно народжує нові ідеї, задуми, фрази, моделює поведінку в кожній новій ролі. 

Які ж вони гостинні і теплі, ті Панчуки! Була в них у Києві кілька років тому. Я була «не в собі» — народний артист, лауреат Шевченківської премії запросив до себе в гості. Ніяковість моя швидко минула, бо відчула себе так природно, ніби жила у них давним-давно. Скільки було цікавого спілкування! Мрію ще і ще побачити актора на рідній йому сцені театру імені Франка. Буде змога — обов’язково завітаю. Низький уклін Вам, Панчуки, ви незвичані! Побільше б таких, як Ви, Україні!»

Роман НОВОСАД, фото надано автором
Газета: 
Рубрика: