Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

ПОГЛЯД

6 жовтня, 2007 - 00:00


Випробування свободою

Віками все українське було привалене чужими державами, мовами, амбіціями й капіталами. Звичайно, всі сильніші політичні, економічні, науково-технічні й культуротворчі національні паростки проривалися — проростали й реалізовувалися — і в минулому. Але ж якою ціною?! Колосальні сили витрачалися на боротьбу з різними минулими режимами — царствами, капіталами, церквами, чужими культурними впливами. Чи весь український потенціал міг реалізуватися в цій страшній багатовіковій і безпросвітній боротьбі-протистоянні? Звичайно ні. Адже все, що може реалізуватися в будь-якому конфлікті, завжди лише нікчемна частина (видима частина айсберга) того, що може бути реалізовано у вільному самодостатньому бутті. Ось це ми поки що дуже й дуже мало усвідомлюємо. Нам нині подавай знову тільки боротьбу (будь-яку), сутичку навіть не на життя, а на смерть. А якщо така боротьба ну ніяк не проглядається в житті, ми її прост стараємося вигадати, організувати її з нічого, на рівному й безтурботному місці. Наше політичне, економічне й культурне життя — краще тому підтвердження. Адже ми вже 16 років як повернулися до своєї держави, свого народу, та й до самих себе також. Пора б це вже повною мірою осмислити, прийняти й заспокоїтися. Усе, що ми зараз робимо, вигадуємо й плануємо — все це тільки наше! І ніхто його в нас не відбере ніколи. Випробування протистоянням, боротьбою, конфліктом ми вже давно витримали. І більше ніяких ворогів (абсолютно штучно й довільно) не варто собі вигадувати. Той, кого ми зараз вважаємо найзаклятішим ворогом, може, зрештою, виявитися найнадійнішим і вірним другом. І найближчий друг ніколи не відійде від нас, якщо ми осмислюємо свої вчинки...

Нині нам належить реалізовувати свій український потенціал абсолютно вільно. Чи витримаємо ми випробування свободою?

Саме тут зараз вузол усіх наших питань, проблем, надій і смислів...


Про що не підозрюють чиновники

Наша перманентна українська політична криза розчиняється потихеньку у всесвітній ворожнечі, природному світовому катаклізмі й... у наших побутових проблемах. Яке значення має те, що хтось там і щось комусь сказав у кулуарах нашого політикуму, якщо реальне, дійсне життя (в нашій країні в тому числі) щодня забирає назавжди сотні життів?

Ось, наприклад, планується збільшити грошову допомогу з 2008 року при народженні другої дитини — до 15 тисяч гривень. Хороша справа. Адже вже сьогодні в лікарнях наших районних і обласних центрів йдуть із життя один за одним недоношені немовлята (а як при такій екології наші мами можуть їх доносити?). До того ж, на їхнє утримання й лікування нашим лікарням виділяється аж... одна гривня з невеликим у день.

У чиновницьких кабінетах, звичайно, всього цього можуть і не знати. Але навіть якщо дізнаються, хто нашим дитячим лікарням уже сьогодні дасть конкретні живі гроші, хто їх вдумливо й правильно розподілить — не розкраде попутно (на ліки, на потрібне обладнання, на гідні зарплати персоналу)? Хто, нарешті, прослідить за подальшим здоровим дорослішанням цих дітей? Чи це вже зовсім не наші діти?

Зрозуміло, що поліпшити життя вже сьогодні неможливо. Але чому вже сьогодні його не можна хоча б зберегти? Будь- які дії влади повинні бути продуманими, а не виникати в пожежному порядку й заднім числом. Інакше незабаром ми ризикуємо залишитися без усього. У тому числі й без самої влади і, звичайно, без майбутнього!..


Iгри за різними правилами

Ми ніколи їх у цьому не переграємо... Мітинги, демонстрації, вибори — це все-таки вирішення їхніх, а не наших проблем. Вони самі вигадали цю свою гру і грають у неї вже не одне тисячоліття.

Чи потрібні ми їм? — Як глядачі, слухачі, статисти — безумовно. Їм потрібні не ми, а наша увага та інтерес. Без усього цього їхня гра припиняється не почавшись, погасає і втрачає будь-яке значення. Навіщо ж тоді ми повинні її підтримувати завжди, нескінченно підкладати дрова в це багаття? Адже в ньому безповоротно втрачається й наше життя, наш час і наші плани й надії. Невже й вони нічого ніколи не варті?

Але чому саме ми завжди повинні якось реагувати на результат?

Сергій ГЛУЩЕНКО, Запоріжжя
Газета: 
Рубрика: