Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Поліська сімейна сага

Про роман лучанина Володимира Лиса «Століття Якова»
28 березня, 2013 - 17:53

...Село Загоряни — десь далеко на Поліссі. Тут народжується житейська сага Яшка, Якова, старшого сина Параски й Платона Мехів, яких по-вуличному називають Цвіркунами — «співучий рід був, хоть і бідний». І починається ця сага зі ще дитячої дружби Яшка й сусідської дівчинки Улянки. З настанням юності ця дитяча приязнь переростає в обох у перше палке кохання. Та не судилось їм стати на весільний рушник, бо ж Цвіркуни для батьків Улянки — «бідота драна»...

А що далі? Яків подається за Буг. Там — хоч якісь заробітки, бодай на тартаку. А потім — служба у Війську Польському Другої Жечі Посполитої. Яків — улан особливого кавалерійського полку, який дислокується в Тарнуві. У цьому місті в його життя приходить шляхтянка Зося, Зоф’я М’ялковська. Ця родовита католичка згодом приїде до Якова, вже звільненого в запас, у його Загоряни, зостанеться там, стане дружиною, народить йому дітей, крок за кроком, день за днем почне «перетворюватися із гордої, зманіженої, аліганцької (елегантної — діал.) красуні-шляхтянки на поліську селянку».

Але на хвильку відступімо від головної сюжетної лінії, зв’язаної із життям-житієм Якова. Для мене сторінки роману, на яких розповідається про Зосю М’ялковську, склалися в окрему внутрішню романтичну повість у романі з трагічним кінцем.

Початок цієї повісті — цілком у дусі українського романтизму 30-х років ХІХ століття, ще й із флером сентименталізму. Це захоплення на порозі юності світським ловеласом Тадиком Маєвським, який, «збивши росу» з «уродзоної шляхтянки», зникає з її очей. Він притьмом — уже в пошуку нових любовних пригод. А про романтичну Зосю йому нагадуватиме подарований медальйон...

А чого варта картина, коли в тому ж Тарнуві просто на вулиці Зосю підхоплює на червоного, як фана, коня красень улан... Підхоплює саме на краю моральної прірви: дівчина тоді вже почала мстити сама собі за те необачне дівоче довір’я, ступивши на слизьку стежку повії. До речі, образ цього червоного коня, думаю, не зможуть оминути майбутні дослідники багатої й промовистої символіки роману. Я ж лишень зауважу: це — зловісний знак майбутньої кривавої трагедії. Згадаймо, читачу, нашу приказку, що долі конем не об’їдеш... Кохану Зоф’ю разом із двома маленькими дітьми — Зосею й Улянкою — знайде Яків постріляними, в крові в своїй хаті... Це був один із страшних злочинів спецзагону енкаведистів, замаскованих під боївку повстанців — «бульбашів». Так трагічно закінчується ця повість про Зосю, а починалася ж романтично... Трагічна повість і героїчна водночас, бо ж було: саме полячка Зося, ризикуючи своїм життям, врятувала від спалення живцем у сільській церкві зігнаних туди вояками Армії Крайової загорян... Вона, покликавши собі тоді на допомогу весь свій патріотичний шляхетський рід, вигадавши навіть в одну мить легенду про те, що її батько Броніслав М’ялковський був разом із польським вождем Юзефом Пілсудським у російському засланні, добилася від капітана Збігнєва Куртовського звільнення односельчан, із якими зріднилася...

Закінчуючи цей відступ, скажу: одна із сюжетних ліній роману, що пов’язана з долею Зосі, виписана справді майстерно, на рівні кращих сторінок нашої прози.

Але повернімось до життя-житія Якова. Ми побачимо його, покликаного у вересні 1939 року на війну з німцями, в дивній кавалерійській атаці... проти броньованої потуги ворога — і таке було в цю трагічну для поляків війну! Тоді загине його червоний кінь, розмелений танком на криваве місиво. А потім у німецькому полоні Яків, виснажений і знеможений, возитиме тачками руду до доменної печі, в яку конвоїри вкидатимуть тих бідолах, що впали, уже встати самі не змогли... Спалахне живою свічкою в цьому пекельному вогні і... Тадик, Тадеуш Маєвський, зірвавши з шиї в останню мить й відкинувши вбік маленький медальйон. І підніме той медальйон Яків, а відкривши — скрикне: на нього дивитиметься його Зося, «сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись...» Той медальйон захистить Якова під Берліном, де його, щойно звільненого червоними, разом із іншими такими ж, як він, із автоматами без патронів поженуть «визволителі» на заміноване поле, щоби людськими тілами прокласти дорогу танкам... А ззаду йтиме «загранотряд» і стрілятиме по своїх — «чітко, без жалю». Його тоді важко поранило вибухом міни, один осколок летів просто в серце, але натрапив... на медальйон... Правда, в літературі це наче вже давно збита мелодраматична художня деталь, але на війні (про це я чув від фронтовиків, зокрема і від покійного дядька Івана) так траплялося не раз. І саме з тими, хто вірив у Бога.

Яків вірив... Тоді, зі смертельно важкими тачками, біля пекельної домни, коли впасти — означало в ній за мить якусь згоріти, він ревно молився, «молитви твердив, які знав»... Був такий випадок на річці Мораві. Ніхто не міг принести спраглим бійцям води. Кожен, кого посилав взводний, падав на «стежці смерті». Нарешті він, Яків, пішов тоді з останнім котелком, перехрестившись і поправивши хрестик на грудях. І приніс. І так — ще тричі, шепочучи молитви. По ньому з того берега німці чи, може, мадяри жодного разу не стрельнули...

І на закінчення. Прочитавши одним присідом, на одному подиху цей твір, я згадав роман «Сто років самотності» та повість «Полковникові ніхто не пише» великого колумбійця Габріеля Гарсія Маркеса, а ще — дивовижну річ Ернеста Гемінгвея «Старий і море»... Чому? Зацікавлений читач, сподіваюсь, зрозуміє, коли прочитає «направду добру книжку» «Століття Якова»...

Богдан БЕРЕЗА, м. Підволочиськ на Тернопільщині
Газета: 
Рубрика: