У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Політика, що поросла бузиною

16 грудня, 2006 - 00:00

Мені так видається, що дискусія між віце- прем’єр-міністром Дмитром Табачником та представниками української інтелігенції Іваном Дзюбою, Сергієм Грабовським та іншими, яка розгорілась після публікації в газеті «Сегодня» від 12 жовтня цього року інтерв’ю вищезгаданого урядовця відомому шевченкофобу, журналісту Олесю Бузині, — підняла зі штучного намулу ряд суспільно та культурно значущих питань, проблем, показавши при цьому, хто сьогодні дійсно переймається захистом, утвердженням національних, українських інтересів, а хто — лише незграбно вдає полум’яного патріота ( за Борисом Олійником, хто народу вірний син, а хто просто сучий син).

Пан Дмитро Табачник вже на сторінках видання «2000» (Табачник Д. Як слово наше відгукнеться... // «2000» 24 листопада 2006 року) спробував відповісти на поставлені йому Іваном Дзюбою запитання (Дзюба І. Казуїстика як державна політика?// «День», № 185); а також гостро відреагував і на публікацію-відгук Сергія Грабовського. Проте спроба віце-прем’єра вийшла невдалою. Насправді ж він не відповів ґрунтовно на жодне із семи поставлених Дзюбою запитань, натомість, подавшись ще далі в ліс, нарубавши ще більше дров, тільки поглибив суперечку. І, як можна було розраховувати, в «Літературній Україні» та в «Дні» не забарились нові матеріали-відгуки. Розглянемо декілька головних, концептуальних аспектів цієї дискусії.

Так, немає нічого дивного у тому, що віце-прем’єр-міністр погодився дати інтерв’ю журналісту Олесю Бузині, якому, на думку високопосадовця, аж ніяк не відмовиш у блискучій ерудиції та ґрунтовному знанні історії... З усього видно, що сам пан Дмитро Табачник в цілому симпатизує Бузині, хоч і не поділяє його жорстокості в окремих питаннях й упередженості висновків. Проте намагається виправдати горе-писаку: мовляв, той, на відміну від обмежених псевдопатріотів чи радше «узкого слоя украиноязычной интелигенции» або на зло їм зобразив Шевченка таким, яким він був насправді, себто — вурдалаком. Однак Олесь Бузина, обливши брудом нашого національного генія Тараса Шевченка, тим самим принизив усіх українців, усіх, для кого Кобзар став натхненником у боротьбі за незалежність.

Як поводитись з аморальними людьми, з відвертими негідниками? Микола Гоголь радив не подавати цим особам руки, не звертати на них увагу, щоб у такий спосіб їм не потурати, не підігрувати. «Якщо хтось має якісь задавнені комплекси, то це заслуговує на співчуття. І, не приведи Господи, на увагу лікаря», — вдало підмітив пан Дмитро Табачник. Але чомусь він не поспівчував Олесю Бузині, а навпаки — радо відповідав на його почасти упереджені запитання. То хіба з боку офіційної влади це не сигнал, не заохочення для всяких покидьків- українофобів оскверняти видатних світочів минулого і сьогодення України й наші національні святині?

Опріч сказаного, пан Дмитро Табачник висловив тезу, за якою українська культура повинна бути егоїстичною, а саме: живитися думкою про перевагу власних інтересів. Проте парадоксальною видається сама суть поняття — егоїстична культура. Як на мене, тепер, як ніколи, наша культура мусить бути консервативною, а отже, мати сильний імунітет (підкріплений тяглістю традицій), налаштований проти зовнішніх та внутрішніх кривдників — різноликих янусів. Я підтримую пана віце-прем’єр- міністра у тому, що музеювання культури може призвести до драматичних наслідків, але чи допустиме ґвалтування культури, і які наслідки воно викличе?

Що ж мав на увазі Іван Дзюба, кажучи: — Наші керманичі (ім’ярек) приходять, щоб невдовзі піти; йдуть, щоб повернутися, знову йдуть і повертаються — і так без кінця. А самостояння української культури та мови триває. Триває самостояння України. Ні, тут не потрібно щось домислювати, експлуатувати наголос на «само» у слові самостояння. Все просто й зрозуміло для того, хто хоче і може це зрозуміти. Шановний Іван Дзюба наголосив, що поки одну владу змінює друга; другу — третя... десята; доти держава її культура, мова живуть, ніким не доглянуті, інколи, найчастіше, — виживають. Самостояння — це і самоорганізація, і самогармонізація, і самореалізація, які відбуваються в польових умовах. Самостояння переросте в поступ тоді, коли влада забезпечить підтримку і належні передумови для розвитку української культури, духовності суспільства. Для цього ж потрібно працювати нам усім, українцям, а найперше українській владі, якщо вона є направду українською! Пан Дмитро Табачник переконує, що неупередженість та толерантність мають бути лейтмотивом нашого ставлення до самих себе. Нагадаю віце-прем’єр-міністру, що й до своїх співрозмовників, опонентів треба бодай показово виявляти цю ж толерантність, неупередженість. Переконаний, що ані Іван Дзюба, ані Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Драч та інші не є обмеженими псевдопатріотами, навпаки, вони — справжня інтелігенція, совість української землі. Необхідно би вам, пане Табачник, вибачитись і особисто перед Іваном Дзюбою: слава цього Чоловіка не в якихось нагородах отриманих — з рук колишнього президента, а у Його життєвій та творчій позиції, скерованій протягом сорока років на захист отчої мови, культури. В’ячеслав Липинський писав свого часу: «Творити владу можуть тільки люде моральні, ті, котрі кожне сказане слово підкріпляють конкретним ділом, скерованим для загального здоров’я національного організму». В іншому ж випадку згадаймо відому фразу Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Тож пильнуйте, любі владовці, політики, інтелігенти, аби ви ні словом, ні ділом не відходили від сподівань, інтересів нації!!!

P.S. Часто чуємо нарікання, мовляв, соромно жити в такій державі, як Україна. Бо і те нам не так, і се не в лад. Одначе я пишаюсь тим, що народився українцем та живу, дякувати Богу, у незалежній Україні. Сором палить лиш за тих різнорівневих чиновників, котрі, втративши, як казав Євген Сверстюк, високу ціль і дар служіння (дехто, по правді, й не мав чого втрачати), стали гальмівною чи навіть руйнуючою перепоною державному, національному поступу.

Роман СМІЛКА, студент Львівського національного університету імені Івана Франка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments