«Попелюшка» доби сталінізму

80 років тому, 7 червня 1939 року, на мапі Північного Приазов’я і нещодавно утвореної на той час Запорізької області (виникла в січні того ж року) з’явились нові назви міста, району і села — місто Осипенко, відповідно Осипенківський район і село Осипенко, — таким було рішення кремлівської влади: згідно з указом Верховної Ради СРСР від 7 червня 1939 року на ці назви було перейменовано місто Бердянськ, Бердянський район і Новоспасівку, село з понад двохсотлітньою історією, колись — станицю азовських козаків, а двома десятиліттями раніше — один з найпотужніших центрів повстанського спротиву селян Приазов’я як денікінцям, так й комуно-большевицькій диктатурі. Через неповних два десятиліття, у 1958-му, Бердянську повернули його історичну назву, район, хоч місто і не є його адміністративним центром, знов став називатись Бердянським, а село досі так і називається — Осипенко.

За місяць до того, 11 травня 1939 року, під час навчально-тренувального польоту в Рязанській області Російської Федерації, в авіаційній катастрофі загинули відомі на той час військові льотчики: Анатолій Сєров і Поліна Осипенко, перший саме керував літаком, що впав. Згідно з офіційними експертними висновками, причиною став збіг відомих конструктивних недоліків літака (він досить часто звалювався в штопор) з людським фактором — серйозною помилкою пілота, який здійснював політ на неприпустимо низькій висоті.

Двадцятидев’ятирічний комбриг А.Сєров, який розпочав авіаційну кар’єру 1931 року, на той час був наймолодшим носієм одного з вищих командирських звань у Червоній армії, яке відповідало першому з генералььких звань (генерал-майор). За участь у бойових діях в Іспанії 1938 року одержав найвищу нагороду — звання Героя Радянського Союзу, вважався одним із кращих майстрів пілотажу. До речі, вже в Іспанії 1936—1939 років московські спецслужби вповні відпрацювали тактику прикриття своїх кадрових військових, направлених у зони збройних конфліктів в інших країнах (відому нині, як «ихтамнєтство»): Сєров перебував там під іменем і з документами такого собі Родріго Матео. А з травня 1938 року комбриг Серов мав посаду: «начальник Главной летной инспекции по технике пилотирования Военно-воздушных сил РККА», до того ж ще й керував навчально-тренувальними зборами льотчиків-інспекторів з техніки пілотування, зібраних з усіх військових округів. На зборах він сам і загинув. Якщо довіряти результатам роботи створених на місці держкомісій з розслідування події, фатальний політ, який здійснювався під час навчань такого високого рівня, за безпосередньої участі керівника навчань, зовсім не документувався. Хоча, може, частину документів з якоїсь невідомої нам причини приховали чи знищили вже під час слідства.

Майор Поліна Осипенко, яка народилась у Новоспасівці, в авіації — з 1932 року, перша українка — військова льотчиця (хоч російські ресурси навпроти її імені пишуть: «российский военный лётчик» — що ж, мають на те досить підстав) також Герой Радянського Союзу й авторка п’яти міжнародних жіночих авіарекордів, які використовувалися тодішнім політичним керівництвом в ідеологічних і пропагандистських цілях — її життєвий шлях мав унаочнювати приклад успіху «простой укрАинки из далёкого села» в нових реаліях — як приклад для масового наслідування. Очевидно, з цією метою 1935 року її й було переведено з Київського ВО до Москви, де вона навіть обиралася депутатом ВР СРСР. Про її успіхи в авіації у 1937—1938 роках багато пишуть на перших шпальтах центральних й місцевих газет, там же регулярно з’являються фото усміхненої дівчини, хвацько вбраної у льотну шкірянку, її ім’я часто згадують у радіотрансляціях, відома авіаторка виступає на мітингах в трудових колективах, перед жителями численних міст і сіл. У травні 1939 року П. Осипенко очолювала льотну інспекцію Управління ВПС Московського військового округу.

Прізвище, яке невдовзі стане відомим на всю країну і світ, вона бере у 1936 році, хоча на той час вже два роки була одруженою вдруге — з військовим льотчиком Олександром Осипенком (теж Героєм Радянського Союзу, і теж за Іспанію). А до того була військова льотчиця Поліна Говяз, про що свідчать численні анкети, акти й формуляри, однак про неї не писали газети і радіо теж не сповіщало, бо до екіпажів, які готувались до рекордних польотів, льотчицю з таким прізвищем чомусь не включали. І в широкотиражованій ідеологічно-вивіреній біографії відомої льотчиці ціле десятиліття її життя — з 1926-го до 1936 року — практично випало: про той час сказано здебільшого скоромовкою і шаблонними фразами.

Вперше Поліна виходить заміж 1926 року, невдовзі її обранець — односелець Степан Говяз йде до армії й стає військовим льотчиком, тож з авіацією в Поліни стосунки були давніми. 1936 року Степана репресують, й він ніколи вже не вийде на волю — останню вісточку з ув’язнення рідні отримали від нього на початку 1941 року. Про капітана С.Говяза не існує жодної згадки ні в одному з архівосховищ країн колишнього СРСР (згідно з базою даних центральних військових і галузевих архівів, як військового, так і ув’язненого з цим прізвищем і даними взагалі не було в природі), тож він досі не реабілітований, що свідчить про невипадковість його арешту й сплановане згори відсторонення й ліквідацію. Нині в можливість такого вкрай важко повірити, та схоже, що єдиною провиною Степана було власне його соціальне походження (середняцьке), адже в тому самому 36-му жерці від пропаганди вже визначили, як саме будуть «розкручувати» постать льотчиці-героїні, про те говорить й назва нібито біографічної книжки про Поліну, невдовзі виданої одним з центральних видавництв великим накладом: «От сохи — к сталинскому самолету». У ній, як і в численних газетних статтях акцентувалося на тому, що Поліна вийшла з самих низів — була донькою батраків й сама змалку звідала тяжкої долі — злидарювала, батрачила на поміщиків, а нині — з пролетарським завзяттям підкорює чергову висоту. Класичний сюжет про Попелюшку в інтерпретації сценаристів доби сталінізму.

Цікаво — звідки «помещики» могли взятися в середині 20-х років ХХ ст., та ще й у нашій місцині, де їх й до того майже не було, а в буремні часи Української революції 1918—1921 років їх просто викорінили спочатку махновські повстанці, а потім справу завершили большевики. Але поденщики-автори опусу, мабуть, і не задумувалися, бо ж поспішали — слід було виконати ще безліч подібних ідеологічних замовлень, або ж орієнтувалися на відомі їм «абычаи жителей средней полосы». Було там і таке — в уста Поліні вклали слова: «Если бы не Великий Октябрь — была бы я рабою мужа». І це про тоді ще заможне приазовське село, у якому дотримувалися традицій й родових звичаїв (перепис 1928 року свідчив: значна кількість мешканців назвалися козаками), шанобливо ставилися до жінки й всіляко підтримували молоді родини, юнацтво, літніх людей. Саме тут, імовірно, й криється розгадка: навіть якщо припустити, що батьківська родина Поліни Дудник була вкрай бідною (що теж неправда, адже ремісницькі родини ніколи в нас не бідували, хіба як і всі, в роки людоморів, але ж ми припустимо, що таки була вкрай бідною), то, вийшовши заміж за середняка і перейшовши жити до його заможнішої родини, Поліна «разрушила лагіческія пастраєнія» політтехнологів Кремля, оскільки номінально вже не могла вважатися представницею найбіднішого прошарку населення, а отже — такого чоловіка слід було прибрати, а біографію героїні «саатвєтствєнна падчістіть»...