Позбуваймося необгрунтованих кліше

Нинішня російсько-українська війна не лише забрала понад десять тисяч життів співгромадян. Не лише ослабила вітчизняну економіку. Відбулися серйозні зміни в сприйнятті багатьма українцями північного сусіда. Був братом — став ворогом. І це, загалом, закономірно. Прикро лише, що мимоволі, до числа ворогів «народна творчість» почала зараховувати народи, які не мають жодного стосунку до нинішньої гібридної війни. Це зрозуміло, що ідеологічний опір неминуче пов’язаний з певною міфотворчістю. Але прокляття на адресу «мокшан» є більш ніж деструктивними. Називаючи в соцмережах окупантів «мокшами» (а то й узагальнено: «угро-фінами»), наші патріоти ніби поглиблюють рів. Бо ворогу таким чином відмовляють у кровній спорідненості. Можливо, свою справу зробила книга Володимира Білінського «Страна Моксель»... Але ж не слід забувати, що є угро-фіни, які залишилися самі собою і не збираються ставати субстратом для формування  додаткової кількості росіян. Повірте: бути мокшею або ерзею в нинішній Росії — ой як непросто! Те саме стосується удмуртів, марійців, комі. Недаремно ж найпатріотичніші представники цих народів проголосили курс на формування конфедеративної держави «Ідель-Урал». Окрім названих народів туди ще входитимуть деякі тюркські народи: татари, башкири та чуваші. Але ми сьогодні говоритимемо саме про угро-фінів. Особливо про тих, хто не хоче русифікуватися і рішуче вибирає українську бік.

***

У Львові проживає мокшанин Анатолій Поршин. Якщо до Революції Гідності він розмовляв переважно російською, то тепер зробив рішучий вибір на користь державної мови. Своєю активною участю в Майдані та жертовним волонтерством він вигідно відрізняється від родичів-українців. Радше вже останніх можна назвати «ватниками», а не його. Бо Анатолій ніколи не ховався за спини інших. Багато добрих слів можна сказати і про ерзю з Києва (ерзяни — це основний етнос Мордовії, тоді як мокшан у два рази менше) Олександра Болькіна. Той з дружиною, сином і донькою, як могли, підтримували київський Майдан. Усі четверо — чистокровні ерзяни! Уявіть собі, як їм неприємно читати українські спічі про «ворогів угро-фінів». Бо коли над Україною нависла загроза, Олександр Болькін, попри поважний вік, пішов до військкомату. Півтора роки свого життя віддав київський ерзя цій війні... І він не один такий. Якщо дехто жертовно бореться за виживання марійської мови в Республіці Марій-Ел, то в цей час марієць по матері Василь Ільницький воює за Україну на Донбасі. Врешті-решт, отримав тяжке поранення, йому ампутували ногу. Госпіталь, важка реабілітація... Навряд чи Василеві додають радості негативні стереотипи щодо угро-фінів.

***

Ще більше можна розповісти про нашу талановиту поетесу Лану Перлулайнен. Живе вона у Львові, пише українською, але не забуває про свої іжорські корені. Так ось, іжорці (друга назва — інгерманландці) також належать до угро-фінської мовної групи. На початку ХХ століття їхня кількість сягала кількох сотень тисяч осіб, а сьогодні залишилося трохи більше ніж 10 тисяч. Інгерманландці проживали багато століть на території від Нарви і до Ладозького озера. Після повалення царизму в 1917 році плекали надію на припинення русифікації. Однак стосунки з більшовиками в інгерманландців не склалися. В січні того ж року в Естонії було створено 1-й Інгерманландський батальйон чисельністю 1500 чоловік. Прапором батальйону стало полотнище, створене капітаном Хаапакоскі — на основі кольорів інгерманландського герба. Під цим же прапором воював і Північно-Інгерманладський полк, створений у червні 1919 року. Повсталі проти політики продрозверстки воювали півтора роки! Та ще й проголосили ідею створення незалежної держави — республіки Північна Інгрія. Однак після підписання Тартуського миру жовто-синьо-червоний прапор із скандинавським хрестом було урочисто спущено і вивезено до Фінляндії...

***

Предків Лани нещадно русифікували. За два тижні до початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка Чудово (південь Інгерманландії) енкаведисти. У містечку майже все населення розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові спортзалу і всім почали переписувати документи. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм ще й пощастило, бо деякі прізвища просто бралися зі стелі. Наприклад, Ойкунени стали Ойковими. Нині в містечку Чудово Новгородської області немає жодного іжорця і діють три російські школи. Лана з болем пише про це:

По іжорцях лишився прочерк.

По історії — чорні діри...

Тепер у тих краях можна випадково наткнутися хіба що на угро-фінські назви річок та озер. Ось і все, що лишилося від її народу. Як це нагадує вірш сучасної молодої ерзянки Аліни Подгорнової: «Я — часть народа, птичка-невеличка, но жить вполсилы мне теперь нельзя, когда грозит музейная табличка с десятком слов про вымерших эрзян...»

***

Справжнім угро-фінам (а не тим, хто вже зламався і став росіянином) важко; ми ж про їхні проблеми воліємо нічого не знати. То наскільки виправданими — з морального погляду — є наші очікування допомоги з боку Заходу, якщо ми самі не здатні на співчуття? Думаю, що логічніше було б повною мірою оцінити все, зроблене угро-фінськими друзями для України. Скажімо, в Лани є вірш, присвячений Йосипу Бродському. Це була її відповідь на вірш цього політемігранта, який він назвав «Проклятие Украине»: «Хтось спересердя вимкнув лічильник. Світ, пане Йосифе, не клозет. Навіть купуючи батьківщину, не зачіпайте чужих Мазеп!»

Ці рядки далися непросто. Лана Перлулайнен згадувала: «Бродський був одним із моїх вчителів. Я ним довго хворіла. Коли помер — у мене взагалі була істерика. Ми у Львові зробили вечір його пам’яті. І саме тоді я почула від нашого поета Миколи Ільницького про цю гидоту. Потім почула по радіо... Довго не могла зрозуміти: він же геній! Що ж його смикнуло? Тому й не могла промовчати, написала цей вірш...» Погодьтеся, звучить досить сміливо і принципово:

Тож хай Вам Росія дивиться

в спину,

хай Вас Петро привітає там,

куди від імені України

я повертаю прокляття Вам!

Тож існування та збереження національної ідентичності угро-фінських народів на території нинішньої Росії, поза сумнівом, у наших інтересах. Природнім є й шанобливе ставлення до їхньої самобутності. Ми повинні розуміти прагнення цих народів мати повноцінну державність, а отже, й майбутнє.