Про елітарність
(Коментар до статті «Стратосфера сільського Дон Жуана» Д. Дроздовського, «День» № 172—173 24—25. 09.2010 р.)
Поезія І. Павлюка (збірка «Стратосфера») зокрема «потребує особливого семіотичного коду для дешифрування», — твердить її рецензент. Він асоціює І. Павлюка з Т. Шевченком з його «на сторожі поставлю слово», Іваном Франком, Лесею Українкою, Євгеном Маланюком. Яким чином — судіть самі. Цитую зі збірки, наведене рецензентом:
«Базарна вітчизна — як баба стара, ще дівка,.. як дірка озонова над льодяним болотом... Мені ж як людині — Людно. Але нелюдяно тут».
«Це проблема людської самотності», — трактує таке рецензент. — «Передусім тому, що людина, отримавши потенційно необмежену свободу, втратила відчуття вкоріненості в сьогоднішньому «мультикультурному» світі».
Що б це означало? Наприклад, отримавши потенційно хорошу заробітну плату, вона отримує чи ні зарплату?! І про яку вкоріненість та мультикультуру мовиться?
Модель «центр — периферія («маргінес»)» в нашому суспільстві, за якою вони не перетиналися, творила дві монокультури, в одну з яких був «вкорінений» поет. А тепер представники периферії з їхньою культурою (не плутати з мистецтвом, як це робиться на радіо «Культура») «становлять більшість в столицях», творячи таким чином мультикультуру в цих столицях.
Але ж така «столична» монокультура, що існувала поза культурою периферії, свідчить про відсутність єдності в суспільстві, що і є причиною рис вітчизни, якими наділяє її поет. Отже все так, але з точністю до навпаки — така дивна логіка цього «деміурга в царстві духу», якою наділяє поета рецензент.
Погляньмо ближче до плодів його столичної монокультури. Він примітизує світ «маргіналів» — духовний світ села.
«Сільський філософ знає, як у світі жити, щоб ні воєн, ні битв не було — нічого. Щоб сидіти і вдалечінь дивитись. А раптом в якихось очах побачити очі простого Бога». Так, саме «простого Бога» (цитую, опустивши неістотні деталі).
Можна звернути увагу на форму викладу поетом, яку він бачить як свій мистецький здобуток. Судити не беруть.
Але, що ж у позитиві столичного світогляду Поета? Заклики! — «до порятунку себе і своєї землі», «як альтернативна форма поетичного буття». Це все. Хіба ще «здатність вірити в чудеса».
