Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Про громадянську позицію

17 лютого, 2012 - 00:00

Доброго дня, шановний редакторе газети «День»!

Я, Кокшарова Л.П., мешкаю в Севастополі, пенсіонерка, економіст за освітою, в колишній трудовій діяльності керівник середньої ланки. Я — росіянка, громадянка України, мешкаю в Україні 39 років, читаю українською, але не ризикую розмовляти нею, чоловік — українець (так детально пишу про себе для того, щоб був зрозумілий мій лист).

Читаючи вашу газету, хочу подякувати, що ви є. Багато є цікавих, пізнавальних, повчальних матеріалів, вони йдуть у контексті з моєю життєвою позицією.

Проте деякі висловлювання на теми історії та національності мене, чесно кажучи, засмучують. І ось чому: багато фактів і подій нашої історії дуже двоїсті для розуміння, й навіть історики трактують їх по-різному. У тих матеріалах, де є посилання на «ворогів України» саме за національною ознакою — росіянин, природно сприйматимуться середньостатистичним громадянином, в якого є російське коріння (мої діти, а також діти багатьох родин є такими) неадекватно. Так, я за те, що історію потрібно знати. Інша річ, коли трактування подій іде з позиції режиму, винуватцями якого були конкретні люди різних національностей (яких уже й серед живих немає), сприймається з глибоким розумінням і співчуттям. Оскільки немає жодної байдужої людини, яка б не засуджувала страшні періоди та супутні їм події, — голод 1930-х років, подальші репресії та знущання з людей різних національностей.

Моя мама розповідала, що й на Уралі розкуркулювали й висилали, зокрема її діда, відбирали буквально всі продукти харчування з господарства, у воєнний час варили суп із лободи та картопляного лушпиння, на смерть замерзали в чергах за пайкою хліба, потрапляли до в’язниці за «державне розкрадання», збираючи з-під снігу залишки замерзлої картоплі на полях і так далі. Все це не можна збагнути й пробачити...

Але повернімося до теперішнього часу. Країна вже 20 років незалежна (причому в це зробили свій внесок і 30—40% громадян країни різних національностей при голосуванні). І що ж відбувається... Усі виборні люди, причому більшість із них — українці, «грабують» країну й дозволяють це робити, не беручи до уваги становище народу й забувши, звідки самі вони вийшли. А основна маса людей, які втратили віру в справедливість і не мають коштів для культурного розвитку й навіть до нормального життя, жалюгідно існують. Адже без сліз уже неможливо дивитися «новини». А нам знову «підкидають «національне питання», ймовірно, щоб «керувати» за принципом «поділяй і пануй». Національного питання взагалі не повинно бути сьогодні на порядку денному, як немає й графи «національність» у паспорті. Адже з самого початку державності всі державні структури мали проводити роботу українською мовою (за умовчанням або законодавчо, передбачивши розширення за вертикаллю згори вниз, щороку додаючи рівень, оскільки всі ухвали, наприклад, Кабміну чи облвиконкомів приймалися й за радянських часів українською мовою).

Мені здається, людям усіх національностей країни необхідно об’єднатися якраз у питанні громадянської позиції, щоб «зрушити» свавілля в усіх галузях життя країни. І саме газета «День», на мій погляд, могла б бути акумулятором пропозицій громадян щодо поліпшення життя в країні. А там знайшлися б і громадяни-патріоти, спроможні об’єднати народні пропозиції, вносити проекти законодавчих актів, здійснювати «народний контроль» за прийнятими ухвалами. Гадаю, для всіх нас було б більше користі, аніж від полеміки.

Л. КОКШАРОВА, Севастополь
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments