Про системність реформ

...Революція Гідності внесла в нашу спільну долю істотні поправки й породила надії на зміни. 2014 року в Україні з’явилася нова і проєвропейська центральна влада, але всі важливі завдання з проведення реформ вона, незважаючи на початкові обіцянки, продовжує вирішувати старими способами. Задекларований начебто системний підхід поступово забувся і нею практично не застосовується. Тим часом, саме він є в сучасних умовах дієвим методологічним важелем управління такими складноорганізованими об’єктами як держава та суспільство.

На що ж насамперед слід спрямувати зусилля в разі застосування системного підходу під час ухвалення управлінських рішень? Чи достатньо обмежитися апаратними перестановками в центральних та місцевих органах влади України із введенням «нових облич» до законодавчих і виконавчих її ешелонів? Чи доцільно використовувати при проведенні реформ традиційні підходи й прості схеми, які незліченну кількість разів вже використовувались у минулому й довели свою неефективність: створення нових підрозділів в органах державного управління і контролю, а також перейменування старих, кадрові ротації чиновників усіх рівнів, перестановки у правоохоронних органах, в структурах обласного, районного керівництва тощо? Начебто реформаторська активність є, але по суті нічого не змінюється. Причина очевидна: нерідкі факти провалів і невдач переконливо говорять про те, що для досягнення успіху під час проведення системних реформ простих управлінських рішень у рамках лише одного об’єкту «держава» абсолютно недостатньо. З позиції принципового дотримання методології системного підходу неприпустимо забувати про об’єкт «суспільство», ігнорувати під час складання перспективних стратегічних планів і не включати до послідовного ланцюжка перетворень. Спробуємо оцінити значення функціонального зв’язку цього об’єкту з об’єктом «держава» і зрозуміти її роль у дотриманні згаданої методології при ухваленні управлінських рішень.

Відомо, що всі явища, які відбуваються у сфері формування конституційних основ української державності, підпорядковані процесам, котрі відбуваються у нашому суспільстві. Такий порядок цілковито відповідає європейській і світовій демократичній традиції, що підтверджується діючою Конституцією України, згідно з якою джерелом влади у нас є народ. Однак зазвичай його роль розуміють однобічно й у вузькому сенсі: як право суспільства шляхом проведення вільних виборів, референдумів та інших легітимних акцій висувати на відповідальні посади у владних структурах тих, кому більшість громадян віддають перевагу. При цьому зазвичай залишається поза увагою те, що Основний Закон не лише ставить суспільство країни в пріоритетне становище, але й має на увазі наявність між ним та державою причинно-наслідкового зв’язку, коли «перше є необхідною умовою, передумовою або основою виникнення, зміни або розвитку другого» (Філософський словник під. ред. І. Т. Фролова/ М., 1986).

Таким чином, очевидно, що застосування системного підходу при здійсненні докорінних реформ у країні вимагає суворого дотримання наступної послідовності: спершу впровадити передові інновації в суспільстві, аж до тих, які його радикально видозмінять, а потім взятися за зміни в усьому державному апараті України. Перші при цьому мають виконати головну системоутворюючу функцію, а другі, як наслідок, бути похідним від них підсумком. Такий порядок перетворень — найважливіша умова досягнення позитивних результатів при ухваленні рішень у сфері державного управління, і він є надійною гарантією їхнього успіху. Недотримання його щоразу прирікатиме нас на потрапляння в ситуацію «все пропало!», на розтринькування фінансових коштів і гаяння часу. В результаті нехтування системною методологією вийти із замкненого кола проблем, що накопичились, ми навряд чи зможемо, що загрожує хронічним відставанням України в цивілізаційному розвитку...

...Якщо ми справді вирішили розпочати системні перетворення у правильній послідовності, то для їх прискорення буде потрібно попереднє проведення в Україні широкомасштабної інформаційно-роз’яснювальної роботи, спрямованої на підготовку позитивного сприйняття нашими громадянами запропонованих змін у своїй духовній сфері. Суспільство має цілком переконатися в їхній украй назрілій необхідності й у безумовній користі для себе, кажучи словами Альберта Ейнштейна, переведення власного мислення на вищий рівень.

На жаль, у наших високих державних структурах системний підхід під час ухвалення управлінських рішень не знайшов свого місця. Його ігнорування може дорого нам обійтися, оскільки суспільству не вижити без духовних орієнтирів, здатних його консолідувати. Ми маємо докорінно змінити країну, але для цього маємо змінитися й самі. Висловлені в даній роботі зауваження та міркування, як сподівається автор, зможуть у цьому допомогти.