Про вплив демографічних «тасувань» на ідентичність
Імперську політику Росії і СРСР, спрямовану на знищення одвічних, суто корінних, системотвірних духовних і культурних цінностей українського народу, не можна обмежувати тільки історичними фактами культурної експансії, Голодомору або масових репресій, завданих сталінським тоталітарним режимом. Конче потрібна участь у вивченні вказаних процесів не тільки істориків, а й демографів. Дані про чисельність населення (у сучасних кордонах України) вказують, що питома вага сільських жителів серед всього населення становила 1913 р. і за переписом населення 1926 р. понад 80 %. Наприкінці 1940 р. і навіть 1950 р. (уже після війни) — 66% і 65% відповідно, тобто була майже однаковою. Отже, зрозуміло, що не війна вплинула на ці показники, а щось інше. Надалі цей показник зменшувався: за 20 років (з 1960 по 1980 рр.) питома вага сільського населення зменшилася з 52% до 37% і досягла до 2000 року 32%, тобто третини всього населення. Наведені тут дані свідчать, що тільки за повоєнний час питома вага сільського населення в Україні скоротилася вдвічі і стала не переважним елементом впливу, а лише його третиною. Звідси питання: чи є вище наведені тенденції закономірним наслідком індустріалізації і урбанізації країни? Мабуть, так.
Але не треба відкидати й політичної складової впливу на формування нашої ідентичності. Особливо, якщо врахувати здійснені владою в повоєнні роки спеціальні заходи, що стимулювали переміщення населення (в основному сільського) з теренів західної України (шляхом примусової депортації, а також вербування з посиланням на високу щільність проживання) до віддалених районів Росії. Водночас, в ті ж роки, було переміщено з Росії в Україну на «будівництва сталінських п’ятирічок» величезну кількість робітників і членів їхніх сімей. Максимально такі заходи застосовувались, як відомо, під час будівництва (відбудови) промислових об’єктів (переважно в Луганській, Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях), а також при спорудженні ГЕС на Дніпрі (Дніпровської, Канівської, Кременчуцької, Каховської тощо). Чи могла зберегтися неушкодженою ідентичність українського народу при таких демографічних і етнічних «тасуваннях»? Звичайно, ні. Тож не треба дивуватися, що зараз в українському суспільстві відчувається брак як славетного духу українства, так і вікової культурної спадщини. З огляду на все це, не треба й звинувачувати український народ в тому, що він буцімто не дозрів до європейського рівня.
Нашій владі настав уже час впровадити державні заходи, що забезпечують цілісність і ідентичність народу України як єдиної політичної нації.
