Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Примирення над могилами

Кожен солдат має право на пам’ять
22 жовтня, 2020 - 16:49
КЕРІВНИК РОБОЧОЇ ГРУПИ «ЗАХІД» ПРЕДСТАВНИЦТВА НАРОДНОЇ СПІЛКИ НІМЕЧЧИНИ МИРОН СТАРКО / ФОТО НАДАНО АВТОРАМИ

75 років минуло від часу завершення Другої світової війни. Понад 70 мільйонів життів забрала вона у своє ненаситне жерло. На полях багатьох битв ще й досі покояться її солдати. Статистика подає, що серед них майже шість мільйонів було німців. Переважна частина з них загинула в країнах колишнього Союзу і, зокрема, на теренах України.

За комуністичної влади побузувірськи ставилися до захоронень. Розорювали німецькі кладовища, руйнували їхні скромні пам’ятники. Місцеві керівники грали на невимовному горі жителів міст і сіл. А тому без опору нищили могили вчорашніх ворогів. Бо чи не в кожній українській родині на фронті, в партизанських чи упівських загонах загинув хтось з її членів, а то й уся сім’я. Чинились окупантами злочини й на загарбаних територіях проти мирного населення.

Але ми живемо вже в інший час. Нові покоління в ім’я миру і співпраці мають будувати сучасні цивілізовані відносини. Одним із напрямків цього є примирення і людське, християнське ставлення до пам’яті загиблих.

За незалежності України на Волині, в місті Ковелі, за яке майже п’ять місяців у 1944 році точилися жорстокі кровопролитні бої і з обох сторін загинули десятки тисяч солдатів та офіцерів, постав перший у нашій державі й єдиний в Європі пам’ятник жертвам Другої світової війни, що уособлює Примирення. Його будівництво в 1995 році зініціював голова правління Українського фонду «Єднання», мій молодший колега Володимир Шевчук. Його ідею радо підтримав голова ветеранського Союзу німецьких солдатів округу Детмольд Карл-Герман Крог. Схвалення ця пропозиція знайшла і в тодішнього голови Волинської облради і облдержадміністрації Бориса Клімчука. Важлива підтримка йшла і від Посольства Німеччини в Києві, де тоді другим секретарем працювала Анка Фельдгузен (нині вона Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини в Україні). Пам’ятник відкрили у вересні 1996 року на місці, де був до 1947 року табір німецьких військовополонених, а майже поруч — могили ув’язнених.

Згодом за домовленістю з українським урядом догляд за військовими похованнями на теренах нашої країни та пошук таких захоронень взяла на себе Народна спілка Німеччини. Її центральний офіс знаходиться в Києві, а чотири представництва — в різних містах України. За власні кошти німці облаштували кілька збірних кладовищ для перепоховань останків колишніх вояків вермахту. Це кладовища у Харкові, Кропивницькому, Віті Поштовій Київської області, а в Західній Україні — поблизу села Потеличі Львівської області.

Керівник робочої групи «Захід» Представництва цієї спілки Мирон Старко під час зустрічі розповів, що його працівники-пошуковці проводять свою діяльність на території восьми областей. За ці роки група віднайшла і перепоховала на кладовищі в Потеличі останки понад 16 тисяч німецьких солдатів. Адже їхні живі родичі в Німеччині хочуть знати, де поховані дідусь, батько, син. Бо нема нічого гіршого в солдатській долі, як статус «зниклий безвісти». Тому гасло, під яким пошуковці проводять роботу, звучить так: «Примирення над могилами. Робота в ім’я миру». Запитуємо в Мирона Старка: звідки вони дізнаються про колишні захоронення?

— Найбільше нам допомагають старожили-очевидці воєнних дій на цих територіях — каже пан Мирон. — А ще слід віддати належне: в німецькій армії чітко велася документація, фіксували, хто і де загинув. Усі ці документи зберігаються в архівах.

Кожен солдат мав іменний жетон із зашифрованими даними про людину (номер), військовий підрозділ та групу крові солдата. За цим жетоном можна 100% ідентифікувати людину. Жетон ніби складався з двох частин. Коли солдатів хоронили свої, одну його половину забирали на підтвердження загибелі військового. Якщо ж вояки залишалися на полі бою чи доля їхня була невідома, жетон залишався при них цілим.

Архівні дані про захоронення військових у Рудні надала нам німецька сторона. В документах йдеться, що в цьому населеному пункті мало би бути захоронено 27 солдатів вермахту. Нам вдалося віднайти фрагменти скелетів і жетони вісьмох, — говорить Мирон Старко.

Старші люди розповідають, що людські кістки викопували тут не раз — і коли дорогу прокладали, і коли зносили стару будівлю колишньої колгоспної контори. Кажуть, один із місцевих жителів захоронював людські рештки. Але дідусь давно помер, а де поховав німців, ніхто не знає.

А ось що пише про це поховання Леонід Козярчук у краєзнавчому дослідженні «Сторінки історії містечка Рожище»: «Відомо, що в цьому районі вели наступ частини 298-ї піхотної та 14-ї танкової дивізії вермахту, зокрема й 28 червня 1941 року. Окрім того, тут також воювали солдати з елітного полку спецпризначення «Бранденбург». У перші дні війни його підрозділи спеціалізувалися на захопленні стратегічних об’єктів та проводили різноманітні диверсії в тилу Червоної армії. Одна з груп полку отримала завдання оволодіти залізничним мостом поблизу Рожища. Для цього потрібно було захопити села Рудню та Велику Вовнянку, де оборонялися червоноармійці. Із їхнього боку воювали легкі танки Т-26 і невелика кількість снайперів. Командир німецької штурмової групи «Шульц» поручник Джон відкликав атаку, остерігаючись великих утрат. Однак через деякий час група все ж таки захопила міст і не дала його знищити червоноармійцям. Під час цієї операції 28 червня 1941 року німці втратили 16 солдатів, яких поховано в центрі села Рудня, де їм поставили пам’ятник...

Імовірно, що 16 німецьких вояків, які загинули, були в групі «Бранденбург», оскільки місцеві жителі свідчать, що біля Рудні бої тривали майже тиждень. Гітлерівців загинуло тоді понад сто осіб. Серед них — і полковник, якого вбив радянський снайпер, коли той дивився в бінокль, стоячи на драбині. Десь через рік усіх німецьких солдатів перепоховали в братській могилі, а полковнику поставлено кам’яний пам’ятник із чорним хрестом. Місцеві жителі свідчать, що в березні 1944 року могили німців зруйнували радянські танки».

Та хоч як там було, але завдяки копіткій роботі пошуковців у історії восьми німецьких родин стане менше білих плям.

Дещо раніше останки 24 солдатів вермахту були знайдені біля церкви в селі Яковичі Володимир-Волинського району. Там було теж невелике німецьке кладовище. Пошуковці цієї Спілки перенесли їх на централізоване — в село Потеличі. Отже, у Книгу поховань цього кладовища будуть внесені додатково ще 32 імені.

А ось у 2018 році наймасштабніші розкопки поховань у Ковелі провели пошуковці робочої групи «Захід». Їх на масове захоронення солдатів вивели німецькі архіви. Вони свідчать, що на початку 1944 року в будівлі готелю «Ковельчанка» діяв військовий госпіталь. Нині там школа мистецтв. Так на цій території виявили братську могилу та її схему. З цього захоронення було піднято 233 останки. При них знайдено чимало жетонів і навіть 10 обручок з ініціалами колишніх власників. У інших двох похованнях — біля Свято-Воскресенського собору та в районі міської поліклініки — виявили скелети ще 87, потім 75 осіб. Пошуки могил триватимуть. Бо німецькі архіви стверджують, що в боях за це місто загинуло 3 тисячі 300 солдатів та офіцерів вермахту.

Кожен, хто загинув у безжальному вихорі цієї страшної війни, чи то німецький солдат, чи український, має право на належне поховання, на родинну пам’ять.

Василь ФЕДЧУК, краєзнавець, член НСЖУ, Тетяна БОЯРИН, журналіст рожищенської газети «Наш край», Волинь
Газета: 
Рубрика: