Репліка

Забуте покоління війни

Пройшло вже понад 65 років з дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Безмежно велика ціна подвигу тих, хто зі зброєю в руках завоював цю перемогу. Чимала заслуга в цьому й тих, хто в тяжких умовах воєнного часу працював у тилу. За свою працю вони заслужено отримали статус учасників війни. Але багато з них із різних причин так і не можуть документально підтвердити факт роботи в тилу. В усі органи влади надходили і продовжують надходити листи із цим питанням.

Відомо, що ще 2009 року парламентом України вже розглядалася поправка до закону про статус учасника війни, що передбачає надання цього статусу також усім громадянам України 1932—1927 рр. народження, які з різних причин так і не можуть документально підтвердити факт своєї роботи в тилу. Тоді цю поправку було відхилено. Перед голосуванням депутати тієї більшості, партії БЮТ, заявили: «Наша фракція голосуватиме проти цієї поправки до закону, оскільки серед цього покоління людей 1932—1927 рр. народження можуть виявитися і зрадники». У цій заяві БЮТ була, звичайно, і деяка правда. Окремі люди на цій війні просто нажилися. Але коли розглядали і відхиляли цю поправку, депутати якось не врахували, що серед цього покоління громадян України 1932—1927 рр. народження, окрім зрадників, є ще і старше покоління колишніх дитбудинківців, які, втративши під час війни найдорожче — батьків, потрапили в дитячі заклади і не просто жили там, а ще й працювали, підтримуючи життєдіяльність державних дитячих будинків і працюючи також на колгоспних ланах. У ті тяжкі воєнні роки більшість дитячих будинків змушені були жити на самозабезпеченні, особливо в господарсько-продовольчих питаннях. Саме старшим (13—15-річним) дітям доводилося працювати, щоб дитячі будинки вижили. А сьогодні цьому старшому поколінню дитбудинківців дуже важко документально довести, що вони теж, як і їхні однолітки, працювали на потреби держави. Образливо.

Болять і кровоточать рани колишніх фронтовиків, але якщо подумати серцем, не менш болючі рани цього ображеного забутого покоління колишніх підлітків-дитбудинківців — трудівників війни.

Треба почати з одного дня...

Шановна, люба, дорога пані Ларисо!

Земний уклін Вам за Вашу титанічну роботу. Бажаю Вам здоров’я й сили ще на сто років. Такі слова, я впевнена, ви чуєте часто, тому перейду до своїх пропозицій. Чи не може «День» організувати перевидання книжки І. Огієнка «Українська культура» та «Педагогіку успіху» Г. Сазоненко? Колись читала вірш «День без выстрела на Земле». Автор пропонував почати з одного дня, потім — тиждень, місяць — і дійти до повного припинення стрілянини. А нам треба закликати українців говорити тільки українською спочатку в День рідної мови 21 лютого і побачити, як нас багато. Це підніме наш дух.

Моя думка про другу державну мову

Надсилаю на вашу адресу свою думку щодо другої державної мови в Україні. Я, Ягупов В’ячеслав Сергійович, 1939 року народження, громадянин України, росіянин, української мови в школі не вивчав, онук репресованих комуністичним режимом вільних селян, які не виявили бажання піти в ярмо кріпаків-колгоспників 1928 року. Щиро вітаю крок співробітників «Дня» — патріотів незалежної України — висилати на мою адресу газету українською мовою. Маю розумом прийняте переконання: у незалежній Україні має бути єдина державна мова — українська. Усі випускники шкіл зобов’язані знати й розмовляти, як мінімум, трьома мовами: державною, рідною — для неукраїнців — та мовою, яка поширена в європейських державах.

Не даймо дурням, які не пам’ятають своїх пращурів, руйнувати рідну Україну! Слава Україні!