Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

Родинні замальовки із Сумщини

Пам’яті мого тата, який безмежно любив Україну
10 жовтня, 2013 - 20:38
ТІТКА НІНА БУЛА СНАЙПЕРОМ ПІД ЧАС ВІЙНИ. ЇЙ ПРИСВЯЧУВАВ СВОЇ ВІРШІ ПЛАТОН ВОРОНЬКО
ВЕСІЛЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ

Із дитинства не могла зрозуміти волелюбний характер тата, його вміння відстоювати своє, боротися за правду до надриву. Йшов по житті без підлабузництва та високих посад, часто — як по лезу бритви. У ті часи, коли це було особливо модно, не прагнув досягти якоїсь ваги в суспільстві через членство в Комуністичній партії. Зараз, спілкуючись із його друзями, однокурсниками та одногрупниками, співробітниками-журналістами, дізнаюся чимало нових моментів, за які дедалі більше починаю поважати свого тата, якого я мало знала...

Мої батьки розлучилися, коли мені ледь виповнилося дев’ять, — у рік сумнозвісної Чорнобильської трагедії.

Одружилися вони, коли мама була ще зовсім юною, а татові — далеко за тридцять, він був вже досить успішним журналістом, мав друковані поетичні праці в багатьох збірках, писав гуморески, вірші, нариси, статті.

Отримавши педагогічну освіту в Полтавському педінституті (ще в інституті він мав перші публікації своїх поезій), після кількарічної роботи викладачем української мови і літератури в селищі Леніно в Криму, продовжив свій творчий пошук у районній газеті «Народна трибуна» Котельві, потім — у районній газеті «Червоний промінь», друкувався в гумористичному журналі «Перець». Гуморески, усмішки, ліричні твори й навіть пісні давалися йому легко. А далі тато подався в Київ, де працював у газеті «Вечірній Київ» відповідальним секретарем і журналістом, саме в цей час він і познайомився з мамою. Потім у різні роки була робота науковим редактором у журналі «Хлібороб України», газеті «Рятувальник», відповідальним секретарем у журналі «Надзвичайна ситуація» (чимало відряджень до Чорнобиля), в газетах «Удача», «Киевские Ведомости», заступником головного редактора в газеті «Сільський час», кореспондентом редакції газети «Сільське життя», редактором відділу газети «Культура і життя». Це тільки деякі з тих видань, у яких писав тато, але була ще безліч публікацій і дописів у інші видання, публікації його поезій. Коли майже два роки тому тато захворів, то передав мені на збереження зошит із невиданими віршами (багато поезій він дарував друзям і знайомим на свята, так і не наважуючись видати їх окремою збіркою). Чимало з татових віршів разом із публікаціями я віднайшла і в папках його домашнього архіву, які тепер мрію видати окремою книжкою, бо розумію, що для нього його вірші були одним із найсокровенніших скарбів.

ЗВ’ЯЗКИ З ДИСИДЕНТАМИ

Нещодавно мама згадувала, що в нашій невеликій київській квартирі завжди були раді справжнім українцям, тому до нас заходили й люди, які не були у фаворі у влади. Наприклад, український дисидент, поет, прозаїк, журналіст, публіцист, історик Данило Кулиняк, людина по-справжньому віддана Україні ще з юнацьких років, якого було заарештовано за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України» й антирадянську агітацію та пропаганду. Тато зберіг дружні стосунки з паном Данилом на довгі роки, про це свідчить і подарована татові (вже в двотисячні роки) паном Данилом його книжка-дослідження долі останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Саме тато знайомив маму з культурними осередками та майстернями, де дбали про культурне відродження України. Завдяки татові мама вперше тоді познайомилася з Музеєм Івана Гончара та з його засновником. Тоді цей знаний нині не лишень у столиці, а й далеко поза її межами музей містився в звичайній дерев’яній хатині, побудованій Іваном Макаровичем. Приблизно в ті ж роки доля звела тата з мініатюристом Миколою Сядристим, який потім довгі роки підтримував теплі стосунки з моїм татом.

Тато й нам з братом весь час нагадував, що ми не повинні цуратися того, що ми українці; підкреслював, що ми повинні спілкуватись українською, і збирав чудову українську бібліотеку. А ще саме тато вперше розказав мені про Голодомор в Україні, коли про нього ще не заведено було говорити вголос.

Зв’язки з дисидентами коштували татові декількох розмов у КДБ. Гадаю, вся ця його непокірливість системі була наслідком того, що він ще дитиною чітко усвідомив суть радянської влади. Ще з тих часів, коли його сім’я зазнала голоду, коли бачив і чув, як заможних господарів на селі позбавляли землі та житла, через відповідну політику радянської влади.

Татова сестра — Тітка Ніна, 1925 року народження, яка була старша його на десять років, згадувала, як у дитинстві її вразило розкуркулення заможних сусідів та як викидали з хати на сніг їхніх малолітніх дітей, а добрі люди потайки ховали їх по хатах, щоб не замерзли.

ДЯДЬКО ПЛАТОН ВОРОНЬКО

Моя бабуся Лисовета (себто Єлизовета) — татова мама, була старша від свого чоловіка, дідуся Григорія, на кілька років. Її діти та односельчани згадують її як жінку надзвичайної краси та дуже складної долі. Вона з багатодітної родини, серед її сестер була Марфа — мати майбутнього поета Платона Воронька. Мій дідусь Григорій мав сувору вдачу і був другим чоловіком Лисовети, перший чоловік її помер. Бабуся народила в другому шлюбі семеро дітей. Після страшної трагедії у нашій сім’ї, коли згоріло двоє її середульших малолітніх дітей, разом з коморою, у якій діти гралися з сірниками, бабуся Лисовета потрапила до лікарні, де втратила шикарні довгі густі коси аж по п’яти (їх тоді відрізали і відмовилися віддавати). Як згадка про ту страшну втрату дітей за хатою й досі стоїть могила з останками двох дівчаток — Марійки та Галинки, яким не судилося стати дорослими. Потім наступних народжених своїх доньок бабуся ще раз назвала Галиною та Марією. Усім своїм п’ятьом дітям бабуся віддавала безліч уваги та любові і всім передала у спадок великий дар від Бога — чарівний та неповторний голос. Завдяки своїм вокальним даним мої тітки завжди були бажаними учасницями концертних програм. Їх так і представляли на сільських концертах — сестри Шаповал — Ніна, Галина, Олена, Марія. До кожного такого пісенного свята намагався вгадати свій приїзд зі столиці й мій тато.

У татовому архіві я натрапила на один із невеличких листів, написаних Платоном Микитовичем Вороньком (до речі, цього року поетові Платону Вороньку мало б виповнитися 100 років) до нього, з якого видно, що їх пов’язували не тільки щирі братні стосунки й безмежна любов до рідного мальовничого села Чернеччини, річки Ворскли, луків та навколишніх лісів, які вони обидва згадували і в своїх віршах, і в нарисах, і просто в листах один до одного. Пам’ятаю, у дитинстві любила перечитувати вірші дядька Платона, особливо про «Хлопчика помогая». У нашій бібліотеці досі стоїть книжка, підписана дядьком Платоном моєму старшому братові Тарасу, її з задоволенням сприйняли і мої дітлахи.

Дядько Платон опікувався не лише батьком. У розмові зі своєю двоюрідною сестрою я дізналася, що, коли у Платона Микитовича був ювілей і він приїздив до рідного села, разом з ним був якийсь впливовий товариш. Вони зупинилися у рідної татової сестри тітки Олени (всі називають її Лєною) і коли після вечері за столом заспівали (що тоді на селі було звичною справою), то заспівала й тітка. Її голос тоді настільки вразив того впливового пана, що він не втримався і став вмовляти тітку Лєну, щоб та спробувала свої сили в столиці. Але тітка на той час була вже заміжня, мала трьох дітей, а батьки її чоловіка й слухати не хотіли ні про яку артистичну кар’єру. Потім вже мій тато ще кілька разів намагався вмовити сестру поїхати на навчання до столиці. Сімейні проблеми змусили відмовитися від кар’єри співачки й іншу татову сестру Марію, яку теж запрошували співати у столичний хор.

Дідусь Григорій (батько мого тата), 1900 року народження, мав сувору вдачу. Під час Першої світової війни 1924 року був санітаром. У Другій світовій війні отримав звання сержанта, був командиром відділення розвідки 743-го запасного артилерійського полка. Мав нагороди та медалі: «За бойові заслуги», «За відвагу», «Слава ІІІ ступеня», «За перемогу над Німеччиною», орден «Велика Вітчизняна війна». За переказами рідних, він часто, будучи у розвідці, приводив «язика». 1944 року у бою під німецьким містом Наумістісом у Західній Пруссії діда було поранено у ногу та мобілізовано у місто Воткінськ Свердловської області в Удмуртії. Під час поранення воював на третьому Білоруському фронті, 616-му артилерійському полку.

Під час війни в Чернеччині стояли німці, деякі з них зупинилися у нашій хаті. Згодом 15-річну тітку Ніну (найпершу бабусину помічницю) забрали в Німеччину, де вона працювала на господаря. Коли полонених звільнила радянська армія, їй дали гвинтівку — і вона пройшла війну як снайпер. З цією гвинтівкою тітка Ніна дійшла аж до Берліна, де й залишила напис про вояків із Чернеччини. До речі, як казав тато, ця історія потім лягла в основу вірша дядька Платона, який дуже тепло ставився до тітки. Навіть надпис на одному з його фото, подарованому їй, звучить так: «Милій, дорогій моєму серцю Ніні». Вже за часів незалежності тітка за заслуги під час війни була нагороджена орденом «За мужність», про інші її нагороди я, на жаль, нічого не знаю.

Коли б мене спитали, за що найперше я вдячна моєму татові, то я б відповіла: за те, що він навчив мене любити свою мову, свій народ, свою державу. У нього цього непідробного ставлення було по вінця. Він — людина від землі — знав на луках і в лісі кожну травинку, з дитинства вчив мене цим назвам — і народній, і українській, і латинській, і російській. Кожна навіть маленька прогулянка в ліс завжди була для мене новим відкриттям природи маленької моєї батьківщини. Татові репортажі були про простих українців, про любов до рідної землі. Ці статті вперше запалили в мені бажання писати. А ще тато транслював мені шанобливе ставлення до історії і пам’яті своєї родини. Тому нині по крупинці намагаюся зібрати дані про наш рід. Занотовані, розказані татом і тіткою, транслюють мені картинки з минулого життя мого роду, частинку пам’яті, а збережені татом безцінні фото з нашого сімейного альбому я тепер зможу передати своїм дітям, щоб вони знали про своє коріння.

Леся ШАПОВАЛ, Київ. Фото надано автором
Газета: 
Рубрика: