Справжня велич полягає в тому, щоб панувати над собою.
Жан де Лафонтен, французький поет і письменник

Шлях додому

Як друзі реалізували заповіт Тараса Шевченка
28 травня, 2020 - 16:51

Не можна було не помітити цікаву статтю Лідії Купчик «Нехай почнеться весна в суспільному мисленні» (День, 2020. 8—9 травня) — про дати травня, які варто відзначити... Я би хотів у зв’язку з цим продовжити в газеті розмову з нагоди однієї незабутньої події травня 1861 року, коли геніальний син українського народу, його Апостол, Кобзар і Пророк повернувся в Україну уже назавжди і навіки злився з рідною землею відповідно до заповітного Тарасового слова. Погодьмося, перевезення з Петербурга домовини з тілом Т. Шевченка для поховання в нашій матінці-землі стало дійством безсумнівної історичної значущості.

В імперській Росії влада тривалий час не давала «добро» на перепоховання в Україні Шевченка, який за життя виступав проти національного і соціального гноблення українського народу з боку царського самодержавства. Воно і зрозуміло, адже тогочасні російські можновладці не могли бути байдужими до Шевченка, у своїх далеко не праведних діяннях вони намагалися упокорити, пом’якшити, приглушити його гучне, бунтарське, протестантське, вогненне слово, або ж абсолютизувати ту чи іншу, можливо, й домінуючу, грань кобзаревого ставлення до світу, Правди і Кривди, Істини і Брехні, Справедливості, Добра і Зла.

І коли холодної зими, в тріскучі лютневі морози великий син України відійшов у вічність у Петербурзі, влада відразу ж стала перешкоджати, щоб він вернувся до свого народу на землю, яку сходив малими босими ногами і засівав словом.

Чи справді це так? Давайте розберемося.

Дозволю собі послатися на ґрунтовне дослідження провідного знавця в галузі українського некрополезнавства. Відомий київський письменник, доктор філософських наук, професор Віктор Жадько створив унікальні за своєю значимістю історичні фотоілюстровані довідники — «Байковий некрополь» (2004), «У пам’яті Києва» (2005) та «Український некрополь» (2005).

Як акцентує в передмові до книги «Український некрополь» один із чи не найавторитетніших вітчизняних інтелектуалів Іван Дзюба, це меморіальне видання по суті «й буде своєрідний «Некрополь визначних українців», питання про створення якого вже не один раз виносилося громадськістю на розгляд у нашій пресі... «Догляду і пошанівку, — пише з приводу цього академік І. Дзюба, — потребують усі могили — це важливий складник загальної культури нації. Коли ж ідеться про могили тих, хто залишив тривалий слід в історії нації, культурі, мистецтві, то пошанування їх — це ще й акт самоповаги, самовизнання й самоствердження нації, її консолідації». Дуже хотів би, щоб запропонована стаття сприяла всебічному усвідомленню саме цієї істини.

Ось що в цій своїй книжці В. Жадько розповідає про життя Тараса Шевченка в Петербурзі, його смерть, похорон і нелегкий процес організації перепоховання в Україні, здійснений друзями Шевченка (скорочення тексту, а також поділ його на окремі частини здійснено мною. — Ю. К. ).

ДОЗВІЛ ОДЕРЖАЛИ ЧЕРЕЗ ДВА МІСЯЦІ

«...Сімнадцять років жив і творив у Петербурзі Великий українець — Тарас Григорович Шевченко, тут-таки, далеко від рідної української землі, й помер. Це сталося за півгодини до шостої ранку 26 лютого (за новим стилем — 10 березня) 1861 року на Васильєвському острові в будинку імператорської Академії мистецтв. Викликаний М. М. Лазаревським лікар Едуард Барі ствердив раптову смерть через хронічну хворобу — розлад печінки та серця.

Тіло Т. Шевченка після короткої панахиди перенесено в академічну церкву. Увечері друзі зібралися в помешканні М. Лазаревського, щоб порадитися, як увічнити пам’ять поета. Вирішено перевезти його тлін в Україну, встановити пам’ятник, заснувати школу його імені, видати твори і біографію та виконати інші меморіальні заходи. Було відкрито передплату на увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка...

28 лютого в академічній церкві відправлено панахиду. Промови виголосили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, поляк В. Хорошевський. Вірші, присвячені пам’яті великого Кобзаря, прочитали О. Афанасьєв-Чужбинський та П. Таволга-Мокрицький, автор слів пісні «Зелененький барвіночку, стелися низенько».

Після панахиди та промов духівництво хотіло закрити труну, але всі рішуче відмовилися. Друзі поета, студенти несли відкриту домовину до самої могили на Смоленському кладовищі, до того місця, де колись Т. Шевченко любив посидіти, малюючи липухи та дерева, де він бував іще змолоду зі своїми товаришами — В. І. Штернбергом та К. І. Йоахимом. У багатолюдній похоронній процесії йшли майже весь університет і Академія мистецтв.

Серед учасників похорону були М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, П. Куліш, М. Костомаров, М. Михайлов, Л. Жемчужников, І. Панаєв, О. Пипін, А. Нечипоренко. На кладовищі із прощальними словами виступили Ф. Хартахай та М. Курочкін. Поховали Тараса Григоровича Шевченка з лавровим вінком на чолі, в дубовій домовині, яку вставили в дощану скриню, вкриту зсередини свинцем. 58 днів тіло Кобзаря лежало у землі Смоленського кладовища, до якого щоденно йшли петербуржці та приїздила передова інтелігенція з усіх куточків імперії.

Ще в день смерті Т. Г. Шевченка, згідно із його поетичним заповітом, друзі вирішили перевезти тлін поета на Україну. Дозвіл був виданий у квітні 1861 року».

ПРОЩАННЯ В РІЗНИХ МІСТАХ

«26 квітня домовину Тараса Шевченка викопали із землі у присутності близьких друзів і знайомих поета, вклали в іншу, свинцеву, оббиту в кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними обручами. Поставили труну на спеціальні дроги, а П. Куліш укрив її червоною китайкою. Прощальне слово виголосив М. І. Костомаров.

Багатолюдна сумна процесія пройшла Петербургом: Васильєвським островом, Невським проспектом до Московського вокзалу. На Україну Великого поета супроводжували О. Лазаревський та Г. Честахівський.

До Москви тіло Шевченка перевезли залізницею: 27 квітня поставили в Тихонівській церкві на Арбаті. Попрощатися з українським Поетом приходили численні москвичі — вчені, письменники, актори, художники, студенти.

Потім до України на тих самих дрогах, запряжених кіньми, домовину Тараса Григоровича везли поштовим трактом через Серпухов — Тулу — Орел — Волобуєве — Кошелівку — Дмитрівку — Севськ — Есмань — Глухів — Кролевець — Батурин — Борзну — Ніжин — Козелець — Залісся — Бровари і до Києва. Скрізь похоронну процесію зустрічало та проводжало багато людей.

6 травня о 7-й годині ранку похоронні дроги прибули у Бровари. Багато людей прийшло попрощатися з Тарасом до Троїцької церкви, де стояла домовина з Кобзарем.

Потім рушили до Микільської Слобідки, де треба було чекати дозволу на в’їзд до міста. Допоки не дістали дозвіл, домовина Поета стояла на Подільській набережній, біля Баштових воріт.

Коли в Києві стало відомо, що з Петербурга привезли труну Кобзаря, зійшлися численні шанувальники Поета, особливо молодь. Коней розпрягли, і студенти самі повезли дроги з Великим Українцем. Маючи розпорядження, домовину поставили в церкві Різдва на Подолі.

А проте ще не було остаточно вирішено, де ж саме буде поховано Поета. Варфоломій Шевченко, ще до прибуття небіжчика в Київ, мав намір поховати троюрідного брата на Щекавицькому цвинтарі, де вже викопали могилу. Однак між учасниками похорону виникли незгоди щодо самого місця поховання: одні пропонували поховати на Аскольдовій могилі, інші — у Видубицькому монастирі. Та все ж найбільшу підтримку мала думка навічно покласти тлін Кобзаря в Каневі на високій горі, де Тарас Григорович мріяв звести хату й поселитися назавжди. Такою ж була і воля поета, висловлена ще в «Заповіті».

СВЯТА МОГИЛА ПОБЛИЗУ КАНЕВА

«7 травня до церкви Різдва прийшли тисячі киян, а о 16-й годині труну винесли, й багатотисячна процесія рушила до пароплава «Кременчук», який стояв біля Ланцюгового мосту. Хід часом зупинявся, народ слухав прощальні слова промовців — О. І. Стоянова, В. Б. Антоновича, М. П. Драгоманова, М. К. Чалого.

8 травня о 7-й ранку пароплав із труною Т. Г. Шевченка відчалив од київської набережної і поплив до Канева. Небіжчика супроводжували: його брати Микита і Йосип з дружинами, сестра Ярина, І. Сошенко з сім’єю, М. Чалий, О. Лазаревський, Г. Честахівський, В. Забіла, М. Лисенко, М. Старицький, кілька студентів Київського університету, серед них — Тадей Рильський, майбутній батько поета Максима Рильського.

9 травня о 4-й годині дня пароплав прибув до Канева, труну поставили в Успенській церкві, а 10-го відбулася велелюдна панахида. Потім труну поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впряглися студенти та селяни й рушили до місця поховання. Дівчата ламали із дерев гілки і встеляли ними шлях Кобзареві....

Над могилою виголосили чотири промови, один із промовців сказав слово «від білоруської народності». М. Максимович прочитав свій вірш, присвячений пам’яті Поета.

10 травня о 7-й годині вечора Тараса Григоровича Шевченка поховали на Чернечій (тепер Тарасовій) горі поблизу Канева.

Спочатку ця могила мала вигляд степового пагорба. На тому місці змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі та обклали каменем. Могилу спочатку вінчав дубовий хрест, а вже 1884 року за народні пожертви виготовили чавунний.

Тоді ж збудували хату для доглядача, світлиця якої стала, власне, першим шевченківським музеєм... 1897 року тут започаткували книгу вражень. За більш як столітній відтинок часу біля святого місця в Каневі в різні роки побували тисячі відомих особистостей світу...

1923 року чавунний хрест замінили відлитим із такого ж металу погруддям Т. Шевченка... Ще через 16 років могила Кобзаря набула знайомого нам сучасного вигляду. Над двоярусним насипом заввишки 6,5 метра здійнявся лабрадоритовий постамент, що сягає 7,5 метра. На ньому височіє 3,5-метрова бронзова постать Поета. Сталася ця подія 1939 року. Тоді ж таки відкрито літературно-меморіальний музей...».

ПРИРЕЧЕНИЙ ЛЮБОВ’Ю

Я вірю і надіюся, що все це знайде відгук передусім у серці українця. І не тільки українця. Пізнаючи цю історичну реальність, читач неминуче «зануриться» в перебіг процесу організації перепоховання геніального поета і переконається, як мудро друзі Кобзаря вчинили, влаштувавши перевезення, незважаючи на значні труднощі, тіла Тараса Шевченка на вічний спочинок в Україну. Бо справжня цінність зробленого ними, за Гегелем, це та етична субстанція, «де дух зустрічається з духом» і де досягається єдність «самоусвідомленого духу з собою...»

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ