Штрихи до портрета Романа Хоркавого

18 липня 2021 року у Львові помер Роман Хоркавий, член національної Спілки письменників України (1993), шістдесятник, був автором самвидаву, відомий під псевдонімом Євген Корда, тричі був арештований. Опублікував 85 крижок, а ще 20 залишилося в комп’ютері, чим створив унікальне явище в усій українській літературі. До кожної книжки писав глибокі аналітичні передмови, котрі згодом вийшли окремим томом, і виконував їх власне художнє оформлення. Лауреат премії імені Ірини Калинець (2016).

Триптих

I

Правда, що, на перший погляд, він таки замкнутий, тримався завжди трохи осторонь. Починав говорити лише тоді, коли його попросять. Чи від природи він такий, чи важке життя, що випало на його долю, навчило його бути обережним, а може, й недовірливим. Коли ж він упевнився у вашій щирості, ви одержите чудового співрозмовника, зразкового слухача, тонкого спостерігача, людину високоосвічену, справжнього інтелігента, у якого розум і скромність знайшли свою довершену форму. Ви скоро збагнете, що маєте справу з великим талантом і високим інтелектуалом, навіть якщо ви ще й не читали його творів. А той, хто знайомий з його творчістю, твердо знає, що Роман Хоркавий — це, насамперед, поет, чиї твори стоять поза часом, бо вони говорять про вічне — про людину у її життєвій метушні. А поза тим, Роман Хоркавий — письменник, драматург, перекладач з німецької, англійської, польської та чеської мов, філософ (видав філософський довідник  «Наші любомудри») і учений, а ще художник (автор понад тисячу картин), мистецтвознавець і музикознавець (разом із дружиною Ларисою видали «Український музично-педагогічний словник у двох томах»), до того ж був редактором двох дитячих газет — «Вірую» і «Діти Марії» та журналу «Світ дитини». Але найперше він був людиною щирої душі, великого голубиного серця, для кого найвищим ідеалом завжди був альтруїзм. Це людина, котра у своєму житті, у своїй праці й у своїй творчості не знала займенника «я». Він умів «дбати й думати про те, що є корисним іншому».

ІІ

Перед Романом Хоркавим відкривалася дорога до наукової кар’єри. Адже закінчив німецьку філологію Львівського університету з відзнакою, був прийнятий асистентом кафедри іноземних мов у Львівській політехніці, де викладав німецьку та англійську мови. Вже обрав собі тему кандидатської дисертації, але раптом усе обірвалося: його заарештовано і звільнено з роботи. А було все так. 29 липня 1972 року В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець і Роман Хоркавий домагалися від прокурора області, щоб у залі під час винесення вироку Ірині Калинець, дружині Ігоря Калинця, могли бути присутні члени її родини та друзі. Той обіцяв, що дасть такий дозвіл, бо суд увесь час відбувався за закритими дверима, навіть родина не мала права бути на судовому засіданні. Чекали у львівському скверику напроти обласного суду, де було багато людей. Тоді до Романа Хоркавого підійшов один чоловік у цивільному і двійко солдат, скрутили йому руки і повели по різних інстанціях на допит, нарешті на суд. Вирок не підлягав оскарженню. 15 серпня 1972 року його звільнили з-під арешту. Перед початком нового навчального року йому забракло посади на кафедрі. Студенти не дорахувалися ще одного викладача-українця. Не стало місця для праці, яка служила тоді єдиним джерелом, що давало можливість якось існувати. Тож потім звідав таких джерел чимало: був кочегаром, де на той час найбільше працювало греко-католицьких священників, котрі не перейшли на московське православ’я, був інструктором у санстанції, що була другим великим притулком для багатьох українських священників, котрі поверталися зі Сибіру і несли далі слово Боже у катакомбах. Це був третій арешт Романа Хоркавого, його переслідували як шістдесятника, до яких він примкнув своєю творчістю.

Згодом пробував якось зачепитися за вечірню школу, а також за школу для глухих дітей як вихователь, але дуже скоро, як тільки його місце праці ставало відомим в органах КГБ, починалися переслідування і гоніння. Директори шкіл, а були це переважно кадри сталінського гарту, створювали нестерпні умови праці і треба було шукати собі інше пристанище. Не краще було працювати теж в обласному інституті освіти. І дивує, просто вражає, що ні постійне свавілля чиновників різних рангів, ні матеріальна скрута не змогли зламати ні фізично, ні духовно цю неймовірно мужню, стоїчно наполегливу і титанічно працьовиту людину. Самоосвіта і праця заполонювали все його єство до нестями, до забуття. Не цурався жодної фізичної праці — займався ще ілюструванням своїх книжок, розписом церков, іконописом, створенням вітражів, мозаїчних композицій на автостанціях. Поза тим він пише, перекладає і малює. І хоч зневіра була довкруж, та віра тримала його при житті. Це була віра безумних, як її бачимо на його ж картині «Безумство» (1972). Крихітна пташка звила кубельце на холодному снігу і відклала в ньому свої яйця. Не знає нещасна, що не виведе потомства на морозі, але інстинкт життя перемагає усе. Тоді це була алегорія: так на мерзлий — катований і заґратований — ґрунт України лягли думки дисидентів-шістдесятників, та сівачі цих думок вірили у їх сходи. Хоч було тих сівачів одиниці: хто за ґратами, а хто на волі під недремним оком тайняків. Але і там, і тут жили вірою — і сталося диво. Українську національну революцію (1989-1991) зустрів з відкритим серцем, з великою надією і великими сподіваннями. Ось готові рукописні книги поезій, переклади, довідники, понад тисяча намальованих картин — все, що створив у роки неволі, на самоті, потаємно. І все воно лежить, чекаючи багатого українця, а їх, на жаль, катма. Чужинцям байдуже. Добре хоч, що за ці твори сьогодні ніхто не кине до тюрми, але тепер вони ніби й самі уярмлені, бо не можуть дійти до українського читача, на якого вони так довго чекали. Видно, важко сьогодні в Україні бути живим, але великим.

ІІІ

Роман Хоркавий народився 12 серпня 1940 року на львівському передмісті Знесіння у родині вчителя, а згодом священника Богдана, і бухгалтерки Наталії. Його дитячі роки минали у селах Дроговиж та Устя на Миколаївщині, що біля Львова, де батько був на парохіях.

На формування світогляду малого хлопця найбільше вплинули три чинники. Найголовнішим було життя у священичій родині. Тут продовжували усталені традиції галицького духовенства — нести людям слово Боже, а рівночасно бути завжди зі своїм народом і найперше бути його духовним провідником. Так Христове вчення любові і добра йшло спільно з ідеями просвітництва і виховання національної свідомості.

Другим джерелом, котре живило допитливий розум хлопчика, було довге спілкування зі сільськими ровесниками, з якими виростав в іграх і розвагах, а пізніше вчився у школі. Через такі близькі стосунки міський хлопець пізнавав домашні умови своїх товаришів, часто скруту їх батьків, важку селянську працю і рідко коли — хвилини радості. Зрештою, на очах малого Романа відбувалися тривожні, часто трагічні події у воєнні та повоєнні часи, пов’язані з боротьбою партизан-підпільників проти чужих зайд.

Ті враження далекого дитинства пронизали три п’єси Романа Хоркавого, об’єднані у назву «Обриси», які були написані у 70-і роки: драма-диспут «Світ ловив мене» (1972), містерія «Вертеп з тріщиною» (1975) і драма «Учитель-спаситель» (1978).

Назавжди закарбувалися в дитячій душі події 1946 року, коли, як пише автор, не було чути різдвяних мелодій, долинав лише собачий гавкіт, чулися людські стогони, постріли і вибухи. І ось серед цього мертвого страху на селянському подвір’ї з’явилася горстка колядників. Це були повстанці, котрі після важких боїв з німаками, полячками і москалями перевдягнулися на козаків, пастирів і царів, щоб не згас наш національний дух. Тоді ж народ створив колядку «Сумний Святий вечір в сорок шостім році, по всій нашій Україні плач на кожнім кроці».

На тематиці творів Романа Хоркавого помітний вплив його батька, який, маючи філологічну і теологічну освіту, вчителював до 1941 року, а згодом висвятився на священника. Був людиною освіченою, мав велику бібліотеку української та світової літератури, цікавився філософією, а особливо теософією. Сьогодні його син Роман — найбільший автор релігійної поезії в Україні й один з тих не багатьох поетів світу, котрі у своїх творах торкаються різних проблем філософії релігії, тут назвемо його книги «Щоденні молитви у гонінні» і «Небитка скрижаль» (1993-1994).  Як зразок подамо поезію «Спитай у ріллі» на цю тему:

Спитай у ріллі,

щo таке Бог, сівачу.

Вона знає, пересвідчишся.

Спитай того зерна,

яке ти сієш.

Спитай у сонця,

яке ти щодня

стрічаєш і проводжаєш.

Спитай у дощу,

якого ти просиш.

Спитай у вітру,

проти якого ти йдеш,

засіваючи лан.

Спитай у того жайворонка,

який у блакиті молиться.

Спитай колоска,

щo таке Бог.

І він знає, побачиш.

В релігійно-філософській поезії Романа Хоркавого любов до Бога не затінює любові до України. Ще у 70-ті роки устами Григорія Сковороди («Світ ловив мене») поряд з іменем Бога Роман Хоркавий поставив ім’я України. Він вірив, що вільна християнська Україна — це наше майбуття. Тож хай її неволя залишиться у минулому, у якому, за словами Сковороди у поезії Хоркавого:

За останніх сорок літ

я тільки й бачив те,

що Україну розп’яту.

Свою місію поета Роман Хоркавий бачить у тому, щоб бути, незалежним, завжди залишатися самим собою, бути творчо дієвим, про що і пише у філософській збірці «Визначення життя»:

Життя подібне до ріки,

Якої гирло невідоме.

Той мріє в ній про острівки,

Той — угорі про небо сьоме...

Той прагне ще перепливти

На берег той, на протилежний...

Признайсь, чого бажаєш ти,

поете, друже незалежний

від прагнень, від усяких мрій...

Будь сам собою! Будь і дій!

Будь сам собою! Будь і дій!

P.S. Чин похорону Романа Хоркавого відбувся у греко-католицькій церкві Пресвятої Богородиці — Володарки України у Львові за участі семи священників. Могилу насипали на цвинтарі Старого Знесіння поруч з пам’ятником Січовим стрільцям, що є дуже символічно, адже Роман Хоркавий продовжував їхню справу боротьби за визволення України, за яку свого часу вони поклали голови.