Доброго дня, шановна редакціє!
Я вже близько півроку раз—двічі на тиждень купую вашу газету (переважно по п'ятницях та суботах). У п'ятничних випусках мене цікавлять головоломки (насамперед, але все ж не найбільше), огляди Наталі Лігачової (враховуючи, що ТV я не дивлюся через періодичну несправність телевізора, лише іноді ходжу до друзів подивитися футбол чи слухаю «1+1» на FM. Поділяю думку когось із читачів, що, читаючи ці огляди, TV можна й не дивитися), «Аукціон подій» пана Хвостіва, а в суботніх — «Пошта «Дня», щоденник (до речі, чому його немає в п'ятницю?). Завжди цікавить погода (екстремальні температури), «Цей день в історії» (більш прийнятна подача рубрики в буденних і суботніх випусках) та соціологічні опитування (приємно, що використовуєте дані різних фірм).
На мою думку, «День» занадто довго доводив, що ЗМІ за умов свободи слова просто не можуть не бути максимально вільними, незалежними, неупередженими, аж поки, нарешті, вустами Н. Лігачової (30.04.99 р. № 79) не визнав, що «комерційні видання створюються в ім'я інтересів своїх власників», тобто для того, щоб висловлювати погляди своїх засновників, пропагувати їх ідеї та, власне, їх самих (або їх протеже), і це висвітлення поглядів, переконань, позицій у так званій незалежній пресі є не тільки можливим, а може бути просто-таки метою створення ЗМІ. У цьому ви мене переконали, або, якщо хочете, я вам довіряю. А от з думкою, що ЗМІ, до яких прихильна виконавча влада (це що ж, усі, крім «Дня»?), здатні лише на «дрібні компромати та кланові розбирання», я не згоден. Хоча треба визнати, що як влада, так і опозиція (нехай навіть так, як вони самі себе структурують) користуються з того, що більшість населення є бідною й або взагалі не передплачує (регулярно купує) газети, або читає якусь одну. А на сьогодні я не знаю повністю незаангажованих газет громадсько-політичного спрямування. Це при тому, що в інформативному плані багато газет (чи не всі) є ідентичними. Звідси — нібито недоцільність передплачувати їх кілька. Отже, по декілька газет передплачує не той, хто хоче знати більше, а той, хто хоче більше знати про те, про що все-таки пишуть усі. Читання кількох статей у різних газетах з приводу однієї проблеми, події може:
1. Дати уявлення про те, що насправді відбувається;
2. Дозволити виробити або змінити своє ставлення чи хоча б аргументувати свою інтуїтивну оцінку.
Якось так виходить, що я читаю кілька газет. Крім «Дня» — «Україну молоду» (другий — можливо, останній рік передплачую), «Нашу газету +» (партійна СДПУ(о)), «Голос України» (коли буваю в селі). «День» мені видається таким, що робить ставку на людей мислячих, інтелігенцію, тобто, з мого погляду, ви переконливі. Але, погодьтеся, вас захопив «особливий період», що в першу чергу виявилося у великій кількості критичних матеріалів про і навіть на адресу Президента, а вже потім у позитиві про Є. Марчука (так що тут В. Піховшек не має рації, кажучи, що останньому присвячено 75% ваших матеріалів). «Україна молода» має «друга» — Григорія Омельченка — та «ворогів» — П. Лазаренка, а тепер ще й Є. Марчука. «Наша газета +» дуже своєрідно інтерпретує результати виборів київського міського голови. Незаперечна перевага О. Омельченка перетворюється на цифру в 36%, і нам намагаються довести, що громадяни, які не голосували, були проти О. Омельченка. «Голос України» робить свій внесок у свободу слова. У номері від 20.04.99 р. опубліковано статтю В. Шевченка «Хто і як розколював Рух». Для мене вона стала саме аргументацією інтуїтивної оцінки, що «розкольники» не розколювали Рух, а спочатку були спровоковані «справжніми» рухівцями, а потім зіткнулися з машиною розколу, всіляко підтримуваною державними органами, особливо інформаційно.
Виходить, що в Україні є свобода слова, але вона відносна. Л.Івшина висловила як ідеальну таку формулу: «Факти — незаперечні, коментарі — довільні». Але чомусь саме журналісти намагаються нас переконати, що в українських ЗМІ довільними є не лише коментарі, а й факти. Я можу погодитися з тим, що в нас процвітає така форма обману читачів: сказати правду, але не всю.
Андрій КРИВОШЕЙ, Київ






