Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

Скажіть, хіба Євген Марчук не має рації?

4 листопада, 2011 - 00:00
«ПОЗИЦІЯ» / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Відомий державний діяч Євген Марчук, який брав активну участь у розбудові незалежної України, у недавньому інтерв’ю нашій газеті про подальше зміцнення фундаменту державності застерігає від помилок, здатних спричинити небажані наслідки: «Є ще одна делікатна проблема. Це відносини влади й опозиції. Тут є робота для обох сторін... Часом мені здається, що інфекція смертельної боротьби влади й опозиції радянських часів проникає в наше сучасне політичне життя. Не тільки сьогодні, це було й за президентства Ющенка і прем’єрства Тимошенко. А послухайте нині виступи політиків на телевізійних ток-шоу або під час виборчих кампаній. Ну просто тобі «мы как один умрем в борьбе за это». Як цю інфекцію вивести, важко сказати. Але поки вона буде бродити в нашому політичному житті, діла не буде. Поки ми позбудемося радянської спадщини у відносинах влади й опозиції, негативні процеси лише множитимуться» («День» від 21-22 жовтня 2011 року). Своєчасне застереження. І одного цього вже достатньо, щоб задуматися. Міцно задуматися.

Невже ніхто з українського керівництва не може цього усвідомити? Адже наші чиновники високого рівня зобов’язані були розуміти, що йдеться не про боротьбу влади й опозиції, а про партнерство. Але саме його, на превеликий жаль, нема. Що швидше вони це усвідомлять, то краще. Якщо ж українська влада хоче керувати державою без серйозних опонентів, то їй треба перебратися на безлюдний острів.

Мета мого відгуку на виступ Є. Марчука в газеті — розповісти в рамках можливого про цінний досвід справжніх лідерів, які залишили помітний слід у світовій історії. Досвід кращих завжди виручав людей. Що ж у цьому разі притягує нас до нього? Головне, що відразу ж починаєш розуміти, осягаючи зроблене знаними лідерами держав, неможливо по-іншому сформулювати: «Думати про опозицію весь час погано — означає погано думати». Ні, я не закликаю до сліпого копіювання іноземного досвіду. Набагато важливіше не втратити інтерес до конструктивного розв’язання проблеми відносин влади й опозиції. Інакше може настати день, коли доведеться готуватися до найнеприємніших наслідків. Отже...

МИ ВСІ — І ВЛАДА, І ОПОЗИЦІЯ — ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА СВОЮ КРАЇНУ

Напевно, треба розпочати з повчального прикладу з життя Польщі. У чому головний його сенс? Як на мене, в тому, що сьогодні в Україні виникла гостра потреба докорінно переглянути саму філософію влади, перейти від влади як гегемонії до влади як партнерства. Уся логіка розвитку людської цивілізації підводить до розуміння партнерства як важливої умови вироблення оптимальних рішень, улагодження соціально-політичних конфліктів і розбіжностей, підтримання здорових відносин між державою і суспільством. Ось чому нашому українському керівництву треба вчитися користуватися культурним діалогом як методом, за яким стоять вічні гуманістичні прагнення до «нормальної логіки» людських взаємин. Це, безперечно, зрозуміло. Не намагатися оволодіти потрібним інструментарієм, який рано чи пізно знадобиться, хто ж такою мірою несерйозний?

Тепер саме час ще раз згадати про засідання круглого столу, що відбувалися наприкінці кризових 80-х років минулого століття у Варшаві. Разом із керівниками Польської держави в них брали участь багато відомих полякам політиків, журналістів, учених, юристів, профспілкових діячів, які представляли табір опозиції. Круглий стіл — це безпрецедентна подія в історії Польщі, де в той час були поширені політичні конфлікти та взаємні звинувачення. Засідання тривали понад п’ять тижнів, вони завершилися підписанням спеціальної угоди, що ввійшла до підсумкового протоколу круглого столу. З того моменту політичне життя в країні почала швидко набирати нових позитивних обертів. Хочете не повірити, а перевірити? Тоді почитайте суперцікаву документальну книгу «Польский диалог» (Тбілісі: Ганатлеба, 1990. — 640 с.). Її автори Єжі Броніславський і Георгій Вачнадзе наводять слова голови «Солідарності», лауреата Нобелівської премії миру Леха Валенси, який став згодом президентом Польщі: «Ми всі відповідальні за Польщу. Польща належить усім, зокрема й тим, хто з нами не згодний». Золоті слова. Адже питання серйозне: і досвід Польщі, й інших країн хіба не показує нам, що і влада, й опозиція є елементами поступального розвитку суспільства, що доповнюють одне одного? Їх співробітництво — це найбільш складний, але і найбільш ефективний шлях реалізації стратегічних національних інтересів.

Не упустимо суттєве: для того щоб отримати результат, незалежний від устремлінь сторін, можна застосовувати або справедливі критерії за суттю питання, або справедливі процедури врегулювання суперечливих інтересів. Згадаймо давній спосіб поділити пиріг між двома дітьми: один його ріже, а інший вибирає собі шматок. Ніхто з них, таким чином, не може поскаржитися на несправедливість. Цю просту процедуру не один раз застосовували учасники переговорного процесу, досягаючи обопільної вигоди. А тому той, хто хоче одержати задоволення від переговорів, хай це запам’ятає.

БЛАГОВОЛІННЯ ДО НЕДРУГІВ ЯК ПРАКТИЧНА РОЗСУДЛИВІСТЬ

Ви скажете, так не буває. Не може бути. Маячня. Але чому ж? Це наочно підтверджує історія, про яку хочу розповісти. Після глибокої кризи, що охопила велику країну в другій половині минулого століття, Південна Африка здобула в особі Нельсона Мандели державного діяча великого масштабу. Відсидівши 27 років у в’язниці, він продемонстрував приклад виняткової мужності, виявленої в умовах жорстоких суперечностей, що роздирали державу, де процвітав апартеїд, і невпинних зусиль, спрямованих на встановлення громадянського миру. У це важко повірити, однак він жодного разу не поклав провину за випробування, що випали на його долю, на біле населення країни, боровся тільки проти системи, яку воно створило.

У наш час немає іншого лідера, який так ясно показав би, що навіть благовоління до недругів є формою практичної розсудливості. Щоб досягти миру з ворогом, треба працювати з ним, «поки цей ворог не стане вашим партнером», писав Нельсон Мандела в автобіографічній книзі «Довгий шлях до свободи». Винятково важливу роль у цьому відіграла створена Комісія Правди та Примирення, головою якої президент ПАР Нельсон Мандела призначив південноафриканського архієпископа Десмонда Туту (1984 року він здобув Нобелівську премію миру). У Нобелівській лекції Туту висловив упевненість у тому, що «миру немає там, де немає справедливості», про що також часто говорив у своїх виступах Мандела. Ця великодушність і благородство роблять Нельсона Манделу одним із найбільш високоморальних лідерів у світі з часів Махатми Ганді. Його моральні якості особливо вирізняються на тлі нашого часу, який часто-густо рясніє прикладами, ситуаціями та епізодами протилежного змісту.

Можливо, не буде зайвим підтвердити це таким фактом. Коли Мандела зустрів Персі Ютара, суддю, який засудив його до довічного ув’язнення, він усміхнувся і поклав руку на плече своєму колишньому супротивнику, а нині 84-річному дідусеві, зі словами: «Що було, те минуло». Після цього суддя називав Нельсона Манделу, на той час президента республіки, святим. Свого тюремника Джеймса Грегорі з родиною темношкірий президент запросив бути почесними гостем на його інавгурації. Безумовно, це позиція сильного! Так ставиться до справи той, хто сповідує принципи: «Нехай минуле залишиться в минулому. Треба рухатися вперед, не бажаючи один одному зла. Хіба виховані на заповідях Христа не повинні пробачати своїм колишнім ворогам?».

ЖАЛЮГІДНИЙ ТОЙ ЛІДЕР, ЯКИЙ НЕ МОЖЕ ВИСЛУХАТИ СВОЇХ ОПОНЕНТІВ!

Ну і на завершення хочу привернути увагу читача до людини, яка в американському політичному істеблішменті залишається кращим зразком керівника-демократа. Ви, сподіваюся, знаєте: є різні способи, за допомогою яких можна ефективно працювати з опонентами. Проте будь-який з них передбачає в обов’язковому порядку демократичність і толерантність, що дозволяє уникнути у взаєминах загострення, конфліктів, ворожості. Так ось, добрим прикладом уміння поводитися з людьми, які часто заперечують правителям, може служити шістнадцятий президент США Авраам Лінкольн, величезною заслугою якого стало збереження союзу, створення єдиних Сполучених Штатів Америки. Ось як у цій історії, взятій з книги Джона Темплтона «Всемирные законы жизни», де зібрана вся мудрість віків: «У той час, коли Лінкольн був президентом, якийсь службовець весь час знаходив можливість перешкодити або поставити під сумнів все, що б президент не робив. Якщо Лінкольн був за якесь рішення, то можна було ручатися, що той тип виступить проти. Це відбувалося протягом тривалого часу, і, нарешті, один із друзів Лінкольна запитав, чому б йому не замінити цю людину ким-небудь приємнішим. На що Лінкольн відповів, розповівши таку історію.

Колись Лінкольн ішов польовим шляхом і побачив фермера, який орав своє поле, впрігшись в плуг коня. Збираючись привітатися з фермером, Лінкольн раптом помітив на тулубі тварини великого ґедзя. Ґедзь явно кусався й непокоїв коня, а тому Лінкольн вирішив його відігнати. Коли він підняв руку, фермер його зупинив, сказавши: «Не роби цього, чоловіче добрий. Цей ґедзь — єдине, що ще може змусити цю шкапу рухатися».

Чи не правда, уривок цей справляє сильне враження! Його потрібно осмислити й ретельно проаналізувати, оскільки він підтверджує переконаність Лінкольна: «Жалюгідний той лідер, хто не може вислухати своїх опонентів». Здавалося б, ясно, однак важливо при цьому зважати на те, що Авраам Лінкольн став демократом завдяки наполегливій праці, він, по суті, сам виховав себе в демократичному дусі. За оцінкою американського дослідника, автора книги «Лики демократии» Брюса Майрофа, «Лінкольн доклав усіх зусиль, щоб направити своє нестримне честолюбство в демократичне русло. Не терплячи апологетів рабства і нерівності, він боровся (хоча й не завжди успішно) проти спокуси засуджувати інших із позицій моральної переваги. Агресивні суперники, а пізніше ворогуючі й незадоволені підлеглі неабияк попсували йому нерви, але він стримував своє роздратування і намагався поважати людську гідність кожного, з ким мав справу». Справді, оцінка варта того, щоб прочитати її ще раз. Гадаю, тепер ви краще розумієте, чому американці ставляться до Лінкольна з благоговінням. Він став головним авторитетом влади для подальших політичних лідерів.

Утім, досить повчальних прикладів, які можуть бути корисні тим, кого цікавить проблема відносин влади й опозиції. Я не стану заперечувати, що тут є привід для тривалої дискусії, не виключено й інших підстав для розвитку теми. Одне тільки не можна залишити в примирливій байдужості — очевидне проникнення інфекції непримиренного протистояння влади й опозиції в наше сучасне політичне життя! Шкода, що влада перебуває в стані постійної боротьби з певними опозиційними силами, на ненормальність якої звернув увагу у своєму інтерв’ю Євген Марчук. Це ще один вагомий аргумент на користь налагодження відносин партнерства між владою і опозицією. Поки це не буде зроблено, безглуздо говорити, що їх відносини відповідають європейським цінностям і стандартам.

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments