Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Спогади українського остарбайтера

Анастасія БОГДАН: Працювати в Тусенхаузені було нелегко... Утім, із листів батьків я розуміла, що співвітчизникам на Україні живеться набагато важче
24 червня, 2011 - 00:00
СПОГАДИ... / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Надворі дощить, а я прямую на гостину до Анастасії Кузьмівни, учасника Другої світової війни. Свою лепту в її нелегке життя внесло вислання на роботу в Німеччину. Зараз пані Анастасія проживає сама у власній квартирі в Тернополі. Але її дитинство та юність пройшли у с. Бірки Вишгородського району, що на Київщині.

Ще будучи школяркою, пережила Анастасія Кузьмівна страшний голод 1932—1933 рр. «Не раз по дорозі до школи я впізнавала в мертвих своїх односельчан. Тіла покотом лежали на узбіччях та на дорогах», — згадує вона. Закінчила маленька Настя чотирирічну школу. От і вся її освіта — старша школа знаходилася в сусідньому селі, а в люті морози та ще й босоніж відстань у 10 км не здолати.

У 1941-му полум’я війни охопило всю Україну. Одного ранку село прокинулося під звуки окупантських танків. У Бірках вигоріли всі хати. Дивом уціліла лише оселя сім’ї Богдан. Тож їхня домівка була штаб-квартирою для ворожих військ. Там проводили допити. Якось Настю покликав до себе один із німців. Пригостивши дівчину плиткою шоколаду, німець з допомогою перекладача почав провадити розмову. Батько одразу ж здогадався, про що йтиметься. Благав не відправляти його доньку (їй ще й вісімнадцяти не виповнилося) до Німеччини. Та офіцер тим не дуже переймався. Мовляв, роки — то дарма, допишемо, а їй там добре буде.

Анастасія Кузьмівна пам’ятає той день так, ніби це було лише вчора. 10 травня 1942 року в село приїхали машини, у них «натюкували» людей і везли до Києва. Односельчан з Настею їхало чимало: хлопці й дівчата, молодиці й чоловіки. Приїхавши до Києва, Насті кинулися в око потяги, що стояли на станції. Один із решітками на вікнах — євреї, з іншого боку — потяг з циганами. На відміну від них, вікна поїзда з українцями були звичними. На станції їм услід заграла духова музика. Настю привезли в село Тусенхаузен у Баварії. Приходили німецькі фермери, довго роздивлялися. Опісля купували котрого українця, а хто був багатим господарем, то й брав собі кількох. Основним із критеріїв був зовнішній вигляд. Німці дивилися, аби був молодий та дужий.

Бауер Госьман (так звали Настиного майбутнього господаря) був не вельми заможним. Його хазяйство на мірки того часу вважалося незначним: 25 корів, 4 коней, 4 волів. «Попервах, — оповідає Анастасія Кузьмівна, — було дуже тяжко. Робота нелегка. А я молода, нічого ще й до пуття не навчилася». Одразу зізналася, що не вміє доїти корів. Удома це завжди робила мати. Через якийсь час навчилася і косити, і жати. Німці жаліли «українера». З дому вона мала лише валізу з фанери, яку перед від’їздом змайстрував батько, дерев’яну ложку та старе вбоге вбрання. Побачивши, в якому лахмітті ходить дівчина, сусіди приносили що кому не шкода.

Продукцію, яку виробляли фермери, вони в основному віддавали державі. У визначений час приїжджала машина. Забирали бідони з молоком, яйця, гуси. Потім німці вже потроху ховали. Коли перемога радянських військ була очевидною, німецькі фермери до сховку клали все, що могли. Боялися, що прийде «рус» — забере все начисто. Під час свого трьохрічного перебування в Німеччині Анастасія Кузьмівна познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж, а невдовзі народила там свого первістка. Нелегко їй було працювати в Тусенхаузені. Платили копійки. Утім, із листів батьків розуміла, що співвітчизникам на Україні куди важче живеться. Остарбайтерів забезпечували всім найнеобхіднішим. Для роботи видавали спецодяг. Неділя за звичаєм — вихідний день.

У 1945 війна закінчилася. На світанку в Тусенхаузен в’їхали американські танки, а з ними прийшла надія повернутися на Батьківщину. Думала, що краще з хлібом і водою жити, але в себе вдома. Немало знайомих тоді продовжували шукати свого щастя у Баварії. Переїзд в Україну тривав чотири місяці. На переправі через річку Одер американський супровід змінювався на радянський. Ставлення вже було не те. Від американців надходила гуманітарна допомога, а тут свої ще й у зраді підозрювали, їсти не давали. Чоловіків відправили на комісію, після якої на них чекав Урал чи Сибір. Залишилася Настя з дворічною донькою на руках та усім нажитим добром. Без чоловіка перетнула кордон. На щастя, йому вдалося уникнути висилки на Урал. Ось так вони, схудлі, вимучені дорогою та тяганиною по таборах, прибули у вересневий Тернопіль. Удома було не краще. У рідному селі чоловіка — розруха. Але невдовзі чоловік Анастасії Кузьмівни влаштувався працювати на пивзаводі, а там і квартиру в Тернополі отримали. На життя пані Анастасія заробляла шиттям. «В моїх сукнях півобласті заміж вийшло» (усміхається). Чужина ще раз нагадала про себе, коли сім’я Горбатюків отримала компенсацію німецькими марками. «Усе-таки, за німців було легше, ніж за радянської влади» — так сьогодні вважає бабуся.

Ліна ТИМОЩУК, Літня школа журналістики газети «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ