Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

Свобода лихослів’я,

або Про культуру спілкування й творчості
2 жовтня, 2009 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

«Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла».

Ліна Костенко

Говорячи часто й багато про різні мовні питання, що їх час від часу виносять на поверхню суспільства різні політичні спекулянти, випускаємо з поля зору головне — культуру нашого мовного спілкування в побуті, на вулиці, в сім’ї, на роботі, а також культуру слова в літературі, мистецтві, кіно та засобах масової інформації. У той же час, нерідко буває, що заради якогось одного слова, букви, апострофа чи коми збираються наукові конференції, засідають на урядовому рівні комісії, роками чубляться між собою різні авторитети у сфері мовної політики. І, водночас, не чути вагомого державного слова щодо захисту чистоти мови. Не реагуємо публічно на те, що нашу квітучу, співучу, мелодійну, солов’їну, калинову (епітетів вистачає) українську мову одні перетворюють на суржик, інші — на додаток до зарубіжних слів, чи то прямого їх копіювання, треті — лише цитують її в анекдотах з метою приниження.

Та особливого розмаху набирає лихослів’я, або, по-народному, мат. Брутальний стиль спілкування стає не лише нормою, а модою, причому для різних верств населення — від підлітків, а то й дітей дошкільного віку, — до сивочолих. Таке враження, що, користуючись свободою слова, носії цих брутальних слів не тільки зміцнюють позиції свободи лихослів’я, а й утверджують його. У різних сферах суспільства цей мовний сурогат має прихильників, захисників і популяризаторів серед впливових осіб, в тому числі — навіть політиків, чиновників, державних службовців і, хоч як це дивно, навіть серед діячів культури та письменників. Тобто прислів’я, що риба гниє з голови, тут доречне. Адже кулачні бої, які постійно виникають у Верховній Раді, далеко не тихі й не безсловесні баталії, а замішані, м’яко кажучи, на «крутих» висловах. Десятки таких «перлів» зафіксовані не на одному журналістському диктофоні. І що, може, їхні автори роблять з цього якісь висновки? Навпаки — з кожним роком удосконалюють свою майстерність. І не дивно, бо це спосіб їхнього життя. Як казав колись відомий комік Тарапунька про одного державного керівника, що той найкращий шахіст тому, що без «мату» кроку не може ступити.

До речі, ні Юрій Тимошенко (Тарапунька), ні Остап Вишня, Павло Глазовий, Степан Олійник та інші великі артисти, поети та прозаїки, які працювали у так званому сатирично-гумористичному цеху нашої культури в минулому столітті, ніколи не дозволяли собі подібної свободи у своїх творах та поблічних виступах, не здобрювали їх вульгарними чи жаргонними словами, аби розсмішити глядачів. По-перше, було державне табу на подібну мовну сваволю, а по-друге, їм не потрібно було вдаватися до ненормативної лексики — вистачало вродженого таланту. Крім того, була ще й висока самокультура і культура виховання, мислення, спілкування. Врешті, — самоповага й повага до інших.

А що маємо сьогодні, переконливо видно на прикладі горезвісного «95 кварталу», де недолугі коміки, крім збиткування над українською мовою, іншими символами держави, а також кривляннями і, як вони думають, копіюваннями вищих посадових осіб країни, ні на що більше не здатні. Інакше давно вже перебігли б до Москви. Але там подібною вседозволеністю й не пахне. Я вже не кажу про патологічну вульгарно-сексуальну збоченість їхніх програм. І що, може, хтось із високопосадових чиновників, яких час від часу бачимо на цих убогих за змістом і формою спектаклях, чи представники комісії з питань моралі хоч слово сказали про те, що перехід межі людської та громадянської пристойності у сфері культури прирівнюється до морального злочину?!

Або візьмемо інший інтелектуальний культурний цех — сучасну літературу. Таке враження, що багато з тих, хто сьогодні творить сучасну прозу і поезію, виросли в сім’ях, де з дитинства культивувалися лише «міцні» слова, без яких неможливо побудувати речення. Прикро, але на подібну продукцію (художнім твором це не можна назвати) є попит. Як кажуть, на кожний товар є покупець. Тим більше — маємо свободу вибору. Ось і вибираємо між поганим і ще гіршим. Більше того, є навіть дослідники цієї «творчості» зі званнями кандидатів і докторів філологічних наук, які знаходять не лише професійне, а й моральне задоволення від копирсання у цьому «жабуринні», як влучно назвав подібну писанину один із письменників. Я навмисне не називаю прізвища цих творців і дослідників, аби не робити їм реклами на сторінках шанованої в інтелектуальних колах газети «День».

Не раз ми були мимовільними свідками розмови молодих людей, де суржик і мат, розбавлені пивом, були основними в спілкуванні. Причому вислови дівчат і хлопців мало чим відрізнялися. А «соковитість» цього спілкування прямо залежала від кількості випитого пива. Оце такий вигляд мають сьогодні, говорячи їхньою мовою, «тусовки» і «приколи». До речі, останнє слово є навіть рубрикою в одній всеукраїнській молодіжній газеті. Тож нічого дивуватися, звідки черпають люди ці бозна ким вигадані і спотворені слова, які далекі не лише від української граматики, а взагалі від будь якої поважаючої себе мови. Причому чим «жовтіше» видання, тим вульгарнішою є його мова. І не лише в рубриці «Анекдоти» (там взагалі культурою та етикою не пахне, суцільна аморальщина), яка часто доповнюється ще й відповідним зображенням. А хіба іншого гатунку нинішня так звана музична попса, яка звучить на різних комерційних каналах? Єдине, напевно, про що жалкують автори цих пісень, що не можуть цього продемонструвати в натурі. Їхні тексти буквально один до одного повторюють «пивні приколи».

Невже роль наших творчих інституцій, зокрема, преси, вимірюється лише вимогами ринку і тільки комерційним зиском? Як на мене, там, де починається бізнес, — закінчується справжня культура. Закінчується краса, в тому числі й краса слова. А, з іншого боку, усі, хто має професійну дотичність до української мови, до нашого рідного слова, за своїми гуманними, морально-етичними, просвітницькими, взагалі громадянськими обов’язками, просто зобов’язані не лише шанувати, збагачувати нашу мову, а й оберігати її. Як єдину духовну криницю. А закінчити ці нотатки хочу словами Олександра Довженка із його «Щоденника»: «Не слід хитрити з читачем. Коли ви пишете, уявляйте собі, що ви пишете заповіт для любих своїх дітей». Вважаю, що ці слова стосуються не тільки тих, хто пише, а й хто думає, перш ніж сказати чи написати. Бо усі слова — і добрі, й лихі — не розчиняються, а проростають.

Аркадій МУЗИЧУК, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ