Топонімічні загадки тоталітарної епохи
З ачепила за живе талановито аргументована стаття Галини Александрової з Маріуполя «Неукраїнський антигерой» («День», №23) . Редакція подала її під рубрикою «Суб’єктивка», але авторка (на погляд мій та моїх співрозмовників) показала зразок відповідності свідомості об’єктивній дійсності. Тоді як «суб’єктивізм» — світоглядна позиція, що тією чи іншою мірою заперечує об’єктивний підхід до дійсності. Те, про що написала Г. Александрова, — засилля монументальної та іншоформатної масової пропаганди комунізму, який на наших очах із тріском провалився, засилля повсюдне, що викликає подив, огиду і відразу вже навіть у тих, хто ще торік співав «Інтернаціонал» та носив квіти до пам’ятників ідолам. Отож об’єктивна реальність така, що більшість людей згодні (я в цьому переконався) із висновком статті: «Імена ненаших антигероїв — не місцевого значення, їх спрямовано проти держави, проти всієї України, і... вони мають зніматися за вказівкою з Києва, від імені Української держави».
Вказівки з Києва?! Їх немає, а місцеві керівники бояться видавати розпорядження, щоб не потрапити під вогонь екстремістів. От і існують досі і в райцентрах, і в селах тисячі табличок з іменами не лише Леніна, Дзержинського, а й Карла Лібкнехта та Рози Люксембург. А що Київ? Тут пам’яток колишнім «професійним революціонерам» — хоч греблю гати. Наприклад, Печерськ, де я проживаю, досі насичений антиукраїнською символікою.
Ось, приміром, одна з найдовших вулиць — Січневого повстання. По ній проходять у свята до Лаври, пам’ятника Слави та Музею Великої Вітчизняної війни сотні тисяч киян та іноземців.
— Тату, тату, а чого вулиця так зветься? Мабуть, тут добре когось сікли? — спитала дівчинка батька. Той подивився на мене. Я давно про цю вулицю знаю, здається, більше, ніж треба. Але гортаю довідник «Київ», виданий українською і російською мовами у 1985 році Головною редакцією УРЕ, патріархом якої був Микола Бажан. У ньому: «Січневого повстання вулиця... між площами Героїв Арсеналу і Героїв Великої Вітчизняної війни. Названа в 1919-му на честь Січневого збройного повстання 1918 р. За часів Київської Русі була шляхом (так зв. Довга Нива), що з’єднував Печерськ зі старим містом. У цій місцевості лежало село Берестове із заміським палацом київських князів, монастирі Печерський і Микільський... Наприкінці ХVII ст. тут під керівництвом гетьмана Івана Самойловича стали споруджувати Стару Печерську фортецю».
Сьогодні третій рік нового тисячоліття, а антиукраїнські символи й досі руйнують людські душі. Скільки ще мільйонів ніг протопталось по тій вулиці так званого «Січневого повстання» і скільки душ зруйновано, бо то не було повстання, а збройний виступ арсенальців, майже стовідсотково надісланих на працю на заводі з Росії (я не проти Росії, боронь Боже!), виступ на підтримку посланих Леніним головорізів Муравйова, що закривавив Київ. Повстання — це, за тлумачникам, найвища форма народного протесту проти гніту над ним. Центральна Рада нікого ще не встигла пригнітити, а, навпаки, розпускала солдатів, щоб ішли «ділити десятини». Муравйов ішов війною, більшовики-арсенальці — йому на поміч. Це була з їхнього боку війна проти молодої української держави. (До речі, у літературі та на меморіальних викарбуваннях те «повстання» іменоване «збройним»). Тож хай би хоч діти, що уже виросли за 11 років незалежності, знали правду. Але неправди ще багато. Може, комусь вигідно правди не відкривати, тримати за кам’яними мурами і навіть колючим дротом. Так, як і з зірками: засвічують, коли вигідно, і гасять, коли ні.
У довіднику також названа «Іпсіланті садиба». Дивлюсь на літеру «І»: «Пам’ятник архітектури ХVIII ст. (нині житловий будинок по вул. Січневого повстання, № 6). Будинок споруджено в стилі класицизму для коменданта Печерської фортеці Вігеля. У 1807—1816 рр. у будинку жив з сім’єю Константинос Іпсіланті (1760—1816) — господар Молдови і Валахії, учасник грецького антитурецького визвольного руху. Помер у Києві, був похований у Георгіївській церкві, у 30-х роках ХХ сторіччя прах Іпсіланті з надгроб’ям перенесено в Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Подвигом Іпсіланті захоплювався Пушкін. Француз де Легард після відвідання Києва описав у мемуарах подвижницьке життя Іпсіланті. Ці сюжети використав письменник Дюма для роману «Граф Монте-Крісто». З 1863 р. у садибі містилась Лаврська іконописна майстерня. Провулок з тильного боку садиби названо Іпсілантіївський (нині — вул. Аїстова)».
Така дивна метаморфоза (спасибі тим цензорам, що й тоді вміли не затуляти сонце правди) надзвичайно зацікавила.
Що ж таке «Аїстова вулиця»? У довіднику: «Кол. Іпсілантіївський пров., назв. на честь роб-ка київ. з-ду «Арсенал», який загинув у бою під час збройного повстання... Вул. відома з кінця ХVIII ст. як Аароновський пров. У кінці 1869 р. перейменований в Іпсілантіївський пров. на честь одного з керівників нац.-визв. війни в Греції проти турецького панування К. Іпсіланті, що жив (1807—1816) і помер у Києві... Сучасна назва — з 1938 року».
Задумаймось, дорогі читачі та чиновники (серед яких мало хто читає пресу), чому ж ім’я одного із всесвітньо відомих героїв, яке вінчало провулок-вулицю майже піввіку за царів та два десятиліття після них, було репресоване в кривавому сталінському 1938-му? Чи це ім’я потрапило до списку «ворогів народу»? Невігластво, яке процвітає й досі. Хто такий Іпсіланті? — запитують, дивуючись, у Київраді. А хто такий Аїстов? Загинув. Але, може, були арсенальці, які загинули більш героїчно, проте їхні імена не увічнені. Загадки тоталітарної епохи не зможуть, мабуть, розгадати і наступні покоління. До 1940 року поряд з колишнім Іпсілантіївським провулком знаходилася вулиця Левандовського (за довідником: вихованець київ. академії, письменник-просвітитель, протоієрей Софійського собору). І раптом вона стає вулицею Аніщенка — «роб-ка з-ду «Арсенал», який загинув під час Січневого повстання 1918 р.»
Цікаво, що у довіднику про те повстання свідчиться: «Збройний виступ робітників і солдатів Києва проти контрреволюційної Центральної Ради... Контрреволюційна бурж.-націоналістична організація, створена у Києві 3—4 (16—17) березня 1917 р. Більшість у Ц.Р. становили представники націоналістичних партій — Укр. партії соціалістів-революціонерів, Укр. соціал-демократичної робітничої партії і партії соціалістів-федералістів... захопила владу і оголосила себе верховним органом на Україні» (стор. 697).
Логіка, як бачимо, дивна. Є лише трохи правди, але зрозуміймо: якби її було більше, видання не побачило б світ. А правда така: всі партії соц.-революційні і «захопили владу» за півроку до того, як це зробили більшовики у Петрограді, і намагались (хоч і не послідовно), щоб служила вона інтересам усього народу України.
То проти кого ж був спрямований «збройний виступ», названий «Січневим повстанням» і увічнений у імені однієї з найдовших вулиць, яка й досі вистрілює в душі українців усіх етносів?
Таких знущань над історією та людськими душами у Києві безліч. Дуже вірно пише Г. Александрова, що саме з Києва треба починати, але я переконався, що досі живий колючий вираз Тараса: «Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують».
Гряде дванадцята річниця незалежності України. Потрібен Указ Президента, в якому мав би бути пункт про прискорене впорядкування монументальної пропаганди. Одним із перших декретів Леніна, пригадаймо, був «Про монументальну пропаганду», встановлення пам’ятників видатним діячам світового відродження, до переліку яких потрапили Сковорода і Шевченко. Росія тоді була в пітьмі, але коштів на монументи її вождь не шкодував. Ми ж сьогодні цинікуємо щодо заміни табличок, які є не меншою монументальною пропагандою, бо промовляють (і навіть оновлюються, як на вул. Січневого повстання!) з величезних монументальних будинків.
