Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Українські Шахти

У «символічному» протистоянні громадськості з місцевою владою рахунок 1:1
25 жовтня, 2013 - 14:10
2011 РОКУ ІНІЦІАТИВНА ГРУПА ШАХТИНЦІВ СКЛАЛАСЯ І ЗІБРАЛА ПОТРІБНУ ДЛЯ ПАМ’ЯТНИКА СУМУ. ВІДКРИВАЛА НОВИЙ ПАМ’ЯТНИК, ПЕВНА РІЧ, ТА САМА АДМІНІСТРАЦІЯ, ЯКА ЗА КІЛЬКА РОКІВ ДО ТОГО ЙОГО РУЙНУВАЛА / ФОТО З САЙТА SHAKHTY-GOROD.RU

Історичним та економічним центром російського Східного Донбасу є місто Шахти. До 1921 року місто називалось Олександрівськ-Грушівський. Свою сучасну назву Шахти отримали в той недовгий період, який перебували в складі Української РСР (1920—1924 ).

1938 року в Шахтах народився Віталій Ажогін, український кібернетик, доктор технічних наук (1979), професор (1981). Помер 1987 року в Одесі.

Місто Шахти має значні спортивні традиції. Воно занесене до Книги рекордів Гіннесса за кількістю олімпійських чемпіонів на душу населення. Залишилися Шахти й у історії українського футболу. 26 листопада 1972 року тут народився Максим Левицький, воротар збірної України у 2000—2002 роках. Із московським «Спартаком» Левицький став чемпіоном Росії 2001-го й тоді ж потрапив до переліку 33 найкращих футболістів російського чемпіонату. У списку найкращих гравців України Максим Левицький опинявся двічі, ставши, разом із тим, членом клубу воротарів імені Євгена Рудакова, відстоявши «на нуль» 102 матчі.      

Але помилкою було б вважати, що українського життя в тихих провінційних Шахтах взагалі не існує. Близькість до українського кордону (26 км) тільки сприяє тому, що владі, в її антиукраїнських акціях, доводиться зустрічати доволі значний опір із боку місцевої громади. Українського руху в Шахтах майже не відчути, коли все в місті йде мирно й тихо, але щойно влада починає зненацька наступ на національні святині українського народу, то відразу ж має рішучу відсіч від мешканців Східнодонбаського краю. Яскравим прикладом такого протистояння з місцевою владою є ситуація навколо знесення та подальшого відновлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Шахтах.

Не є таємницею, що з приходом до влади Володимира Путіна  2000-го року в Росії значно збільшились антиукраїнські настрої в її правлячій верхівці. Торкнулося це великою мірою й постаті Тараса Шевченка. Революціонер і український державник так само не подобається сучасним російським володарям, як не подобався він керівникам Російської імперії. От і адміністрація міста Шахти, яка складається переважно з представників партії «Єдина Росія», ухвалила  2008 року рішення про знесення бюста Тараса Шевченка в центрі міста й встановлення замість нього фонтана. Але ліквідація пам’ятника Великому Кобзареві викликала серед шахтинських українців справжню бурю спротиву, яка виплескалася й на сторінки місцевих інтернет-видань.

У результаті пам’ятник Тарасові Шевченку вдалося відстояти. 2011 року було створено ініціативну групу шахтинців, яка звернулася до адміністрації з проханням про відновлення бюста. Мер і міська дума змушені були підтримати всі вимоги городян. Єдине, через що вони зволікали, це через відсутність грошей на будівництво. Але громада склалася й зібрала потрібну для пам’ятника суму. Відкривала новий пам’ятник, певна річ, та сама адміністрація, яка за кілька років до того його руйнувала. На урочисте свято з нагоди відновлення пам’ятника Великому Кобзареві зібралася численна українська громада міста, приїхали гості й із інших українських районів Ростовської області. Щоправда, пам’ятник Тарасові Шевченку стоїть тепер у іншому місці (фонтан руйнувати не стали, але місце те знакове для українців). Височить він на вулиці Тараса Шевченка (колишній Степовій), біля Шахтинського краєзнавчого музею. Символічно, що й пам’ятник біля музею, й сама вулиця, де цей музей розташований, нагадують жителям і гостям Шахт про те, що ця земля глибинним зв’язком пов’язана з Україною.

Та, на відміну від пам’ятника Тарасові Шевченку, відстояти свій міський прапор українських національних кольорів шахтинській громаді не вдалося. Із початком дев’яностих років усі більш-менш великі населені пункти Росії зобов’язали створити прапор та герб свого поселення. Громада міста Шахти змогла затвердити свою символіку тільки у липні 1997 року. За міський прапор шахтинці обрали український національний синьо-жовтий стяг, який лише прикрасили в нижній частині чорним трикутником із золотим птахом Феніксом над червоним багаттям, що символізує в геральдичній традиції шахтарське минуле міста. Відстоювати український прапор жителям Шахт вдавалося протягом цілих п’ятнадцяти років, хоча вже 2007 року російська геральдична комісія звернулася з вимогою переробити міський символ так, щоб він не викликав жодних асоціацій із сусідньою Україною. Як бачимо, наступ на українські символи Шахт — міський прапор та пам’ятник Шевченку — розпочався майже одночасно і був викликаний, скоріш за все, тими ж самими причинами.

І хоча міська адміністрація обіцяла жителям Шахт, що новий символ буде створено «з метою збереження та розвитку традицій, спадкоємності поколінь, залучення до історично значимої громадської роботи жителів міста Шахти», усі гучні та, разом із тим, пустопорожні слова приховували за собою банальне бажання відмовитися якомога скоріше від української спадщини міста. Новий символ було затверджено 29 лютого 2012 року, і цей «зайвий» день високосного року став справді нещасливим для української громадськості Шахт. Усе «максимальне збереження існуючої символіки» відносно виявилося в тому, що верхня синя частина прапора перетворилася на хвилясту й тоненьку блакитну смужку на жовтому тлі, що нагадує про місцеву річку Грушівку. Українську символіку було замінено на символ війська Донського у вигляді червоної фортеці.

Таким чином, у протистоянні української громадськості Шахт із місцевою владою українцям вдалося відстояти пам’ятник Шевченку, але вони позбулися національної символіки на власному прапорі. Тобто, висловлюючись мовою спортивних репортажів, поки що ми маємо бойову нічию, рахунок 1:1.

Ігор РОЗДОБУДЬКО, історик
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ